РОЗДІЛ I — Спогад, який я намагалась забути

Від автора

Перший день — це завжди початок.
Не гучний, не драматичний, а тихий, майже непомітний.
Але саме в таких дрібницях народжується найбільша напруга:
в поглядах, яких не мало бути,
в тиші, яка говорить більше слів,
і в заборонах, які хочеться порушити.

Їхня історія тільки починається.
А найнебезпечніше почуття — завжди те, яке не можна назвати.

**********

Я сиділа на підвіконні та дивилася на нічне місто, що мерехтіло сотнями вогнів.
Іноді здається, що минуле лишається позаду, але варто лише одному подиху вітру торкнутися шкіри — і воно повертається, різке, чітке, мов щойно сталося.

Так і сьогодні.
Я знову побачила той день.
Той один-єдиний момент, коли моє життя змінилося — хоча я тоді цього не знала.

Це було ранньою осінню, десь на межі тепла і холоду.
Я поспішала до інституту, тримаючи в руках каву, і прокручувала в голові списки справ, які все одно не встигну зробити. Люди кудись йшли, машини сигналили, а я — просто маленька частина великого міста.

Поки не почула різкий металевий звук.

Я обернулась і побачила, як із вузького провулка вибіг чоловік у чорній куртці. Його погляд ковзнув на мене, і він рвонув у мій бік. Серце різко впало — я не встигла навіть крикнути.

Але хтось зробив це за мене.

— Назад! — суворий голос пролунав так близько, що я здригнулася.

Рука міцно схопила мене за лікоть і різко відтягнула вбік.
Я не встигла нічого зрозуміти, тільки відчула, як гаряче тіло притискає мене до стіни, закриваючи собою, ніби я щось надзвичайно цінне.

Переді мною стояв він.

Чорні рукавички, темна форма, погляд, який пробивав до самого серця.
Він виглядав так, ніби з’явився нізвідки — мов тінь, що ожила.

Злочинець, який біг, різко загальмував, побачивши його, відступив і зник.
А я стояла, не дихаючи.

— Ви не повинні ходити одна такими вуличками, — сказав він, навіть не глянувши на мене.
Його голос був рівний, але всередині мене щось обірвалося.

— Ви… хто? — запитала я тихо.

Тоді він нарешті подивився на мене.
Його очі були холодні, але в них приховувалася тріщина, ледь помітна, неначе біль, який ніхто ніколи не мав бачити.

— Ваш охоронець, — відповів він. — Від сьогодні.

І я знову відчула те саме дивне тремтіння в грудях, як у той перший день.

— Але… мене ніхто не попередив... — прошепотіла я.

Він злегка підняв брову.

— І не повинні були.

Я повертаюсь у теперішнє й відчуваю, як пальці мимоволі стискають край светра.

Я досі не знаю, що мене лякає більше — те, що він тоді врятував мене…
чи те, як сильно я хотіла, щоб він залишився поруч.

Я все ще стояла притиснута до стіни. Він відпустив мене, але відстань залишилася смішно малою — я відчувала його тепло навіть крізь одяг.

— То… ви тепер будете ходити за мною? — видихнула я, намагаючись зібрати думки.

— Слідкувати. — Його погляд холодно ковзнув по моєму обличчю. — І тримати вас у безпеці.

— Це звучить… дивно, — я нервово поправила сумку.

— Безпека рідко буває комфортною.

Я закотила очі — і вперше побачила, як куточок його губ ледь помітно сіпнувся. Не посмішка, але щось небезпечне близьке.

— Ви хоча б скажете своє ім’я? — нарешті наважилася я.

Пауза.

— Арсен, — коротко.

Мені чомусь захотілося вимовити це ім’я вголос, ніби перевіряючи, як воно звучить поруч із моїм.

Ми дійшли до головної вулиці, і тільки тоді він заговорив:

— На вас сьогодні був напад. Можливо, спонтанний, але ми не можемо ризикувати.

— “Ми”? — перепитала я.

— Ваш батько. — Він кинув погляд убік. — Він знав, що можуть виникнути… проблеми. І попросив призначити вам охоронця.

— Які ще проблеми? — у грудях почало холодніти.

Арсен мовчав довго. Я вже думала, що він узагалі проігнорує, але він все ж відповів:

— Деякі люди вважають, що через його роботу та вплив ви можете стати мішенню. Він вирішив діяти наперед.

Я зупинилась.

— Тобто ви тут… тому що на мене можуть напасти знову?

— Я тут, — його голос став глухим, низьким, майже особистим, — щоб цього не сталося ніколи.

Його очі в цей момент стали не просто холодними. В них було щось темніше.
Наче він знав більше, ніж говорив.

Ми підійшли до переходу. Я хотіла йти, бо світло вже змінилося, але Арсен раптово схопив мене за зап’ястя.

— Стоп.

— Чому? — я нахилилася вперед, намагаючись зрозуміти.

— Машина, — він кивнув у бік чорного авто, що стояло трохи далі. — Водій дивиться занадто уважно. Я його бачив і раніше.

Він повинен був просто попередити, залишитися осторонь, тримати дистанцію.
Так прописано в правилах охорони.
Мінімальний контакт. Мінімум емоцій. Ніяких торкань без крайньої потреби.

Але його пальці все ще тримали моє зап’ястя.
Міцно.
Тепло.
Так, ніби він не хотів відпускати.

— Ви… тримаєте мене, — прошепотіла я, бо сенс слів раптом зник.

Арсен подивився вниз, наче сам тільки що помітив це.

І замість того, щоб одразу відпустити — він зробив ще гірше.

Він притягнув мене ближче, ховаючи за своїм плечем від дороги.

— Поки я не впевнений, що це безпечно, — його голос став таким тихим, що він, здається, звучав шкірою, а не повітрям. — Я не відпущу вас.

Той момент тривав секунду.
Але саме тоді я зрозуміла:
він не холодний.
Він просто бореться з тим, що не має права відчувати.

І я — частина цієї боротьби.

Перший день поруч із ним був дивним.

Не небезпечним.
Не гучним.
А саме дивним.

Арсен ішов на півкроку позаду, але я весь час відчувала його присутність — навіть коли не чула кроків. Він рухався так тихо, ніби не торкався землі. Мені здавалося, що варто обернутися — і я наткнуся на його погляд, холодний і пильний.