РОЗДІЛ I — Спогад, який я намагалась забути

Від автора

Перший день — це завжди початок. Не гучний, не драматичний, а тихий, майже непомітний. Але саме в таких дрібницях народжується найбільша напруга: у поглядах, яких не мало бути; у тиші, яка говорить більше за слова; і в заборонах, які хочеться порушити.

​Їхня історія тільки починається. А найнебезпечніше почуття — завжди те, яке не можна назвати.

******************

Я сиділа на підвіконні та дивилася на нічне місто, що мерехтіло сотнями вогнів. Іноді здається, що минуле лишається позаду, але варто лише одному подиху вітру торкнутися шкіри — і воно повертається: різке, чітке, мов щойно сталося.

​Так і сьогодні. Я знову побачила той день. Той один-єдиний момент, коли моє життя змінилося — хоча я тоді цього не знала.

​Це було ранньою осінню, десь на межі тепла і холоду. Я поспішала до інституту, тримаючи в руках каву, і прокручувала в голові списки справ, які все одно не встигну зробити. Люди кудись йшли, машини сигналили, а я була просто маленькою частиною великого міста.

​Аж поки не почула різкий металевий звук.

​Я обернулась і побачила, як із вузького провулка вибіг чоловік у чорній куртці. Його погляд ковзнув по мені, і він рвонув у мій бік. Серце різко впало — я не встигла навіть крикнути.

​Але хтось зробив це за мене.

​— Назад! — суворий голос пролунав так близько, що я здригнулася.

​Рука міцно схопила мене за лікоть і різко відтягнула вбік. Я не встигла нічого зрозуміти, тільки відчула, як гаряче тіло притискає мене до стіни, закриваючи собою, ніби я — щось надзвичайно цінне.

​Переді мною стояв він.

​Чорні рукавички, темна форма, погляд, який пробивав до самого серця. Він виглядав так, ніби з’явився нізвідки — мов тінь, що ожила.

​Злочинець, побачивши його, різко загальмував, відступив і зник. А я стояла, не дихаючи.

​— Ви не повинні ходити одна такими вуличками, — сказав він, навіть не глянувши на мене. Його голос був рівний, але всередині мене щось обірвалося.

​— Ви… хто? — запитала я тихо.

​Тоді він нарешті подивився на мене. Його очі були холодні, але в них приховувалася тріщина — ледь помітна, неначе біль, який ніхто ніколи не мав бачити.

​— Ваш охоронець, — відповів він. — Відсьогодні.

​І я знову відчула те саме дивне тремтіння в грудях, як у той перший день.

​— Але… мене ніхто не попередив... — прошепотіла я.

​Він злегка підняв брову.

​— І не повинні були.

​Я повертаюсь у теперішнє й відчуваю, як пальці мимоволі стискають край светра. Я досі не знаю, що мене лякає більше — те, що він тоді врятував мене… чи те, як сильно я хотіла, щоб він залишився поруч.

​Я все ще стояла, притиснута до стіни. Він відпустив мене, але відстань залишилася смішно малою — я відчувала його тепло навіть крізь одяг.

​— То… ви тепер будете ходити за мною? — видихнула я, намагаючись зібрати думки.

​— Стежити, — його погляд холодно ковзнув по моєму обличчю. — І тримати вас у безпеці.

​— Це звучить… дивно. — Я нервово поправила сумку.

​— Безпека рідко буває комфортною.

​Я закотила очі — і вперше побачила, як куточок його губ ледь помітно сіпнувся. Не посмішка, але щось небезпечно близьке до неї.

​— Ви хоча б скажете своє ім’я? — нарешті наважилася я.

​Пауза.

​— Арсен, — коротко.

​Мені чомусь захотілося вимовити це ім’я вголос, ніби перевіряючи, як воно звучить поруч із моїм. Ми дійшли до головної вулиці, і тільки тоді він заговорив:

​— На вас сьогодні був напад. Можливо, спонтанний, але ми не можемо ризикувати.

​— «Ми»? — перепитала я.

​— Ваш батько. — Він кинув погляд убік. — Він знав, що можуть виникнути… проблеми. І попросив призначити вам охоронця.

​— Які ще проблеми? — у грудях почало холодніти.

​Арсен мовчав довго. Я вже думала, що він узагалі проігнорує запитання, але він все ж відповів:

​— Деякі люди вважають, що через його роботу та вплив ви можете стати мішенню. Він вирішив діяти наперед.

​Я зупинилась.

​— Тобто ви тут… тому що на мене можуть напасти знову?

​— Я тут, — його голос став глухим, низьким, майже особистим, — щоб цього не сталося ніколи.

​Його очі в цей момент стали не просто холодними. В них було щось темніше. Наче він знав більше, ніж говорив.

​Ми підійшли до переходу. Я хотіла йти, бо світло вже змінилося, але Арсен раптово схопив мене за зап’ястя.

​— Стоп.

​— Чому? — я нахилилася вперед, намагаючись зрозуміти.

​— Машина. — Він кивнув у бік чорного авто, що стояло трохи далі. — Водій дивиться занадто уважно. Я його бачив і раніше.

​Він повинен був просто попередити, залишитися осторонь, тримати дистанцію. Так прописано в правилах охорони. Мінімальний контакт. Мінімум емоцій. Ніяких торкань без крайньої потреби.

​Але його пальці все ще тримали моє зап’ястя. Міцно. Тепло. Так, ніби він не хотів відпускати.

​— Ви… тримаєте мене, — прошепотіла я, бо сенс решти слів раптом зник.

​Арсен подивився вниз, наче сам тільки-но помітив це. І замість того, щоб одразу відпустити — він зробив ще гірше. Він притягнув мене ближче, ховаючи за своїм плечем від дороги.

​— Поки я не впевнений, що це безпечно, — його голос став таким тихим, що він, здається, звучав шкірою, а не повітрям, — я не відпущу вас.

​Той момент тривав секунду. Але саме тоді я зрозуміла: він не холодний. Він просто бореться з тим, що не має права відчувати. І я — частина цієї боротьби.

​Перший день поруч із ним був дивним. Не небезпечним. Не гучним. А саме дивним.

​Арсен ішов на півкроку позаду, але я весь час відчувала його присутність — навіть коли не чула кроків. Він рухався так тихо, ніби не торкався землі. Мені здавалося: варто обернутися — і я наткнуся на його погляд, холодний і пильний.

​І що найдивніше — це мене заспокоювало.

​У кав’ярні він стояв збоку, притулившись плечем до стіни, але я ловила його погляди. Необережні. Приховані. Короткі, але надто уважні. Коли я підняла очі більше, ніж треба, він відвів погляд — різко, ніби спійманий на чомусь забороненому. Тиша між нами була густою, наповненою тим, про що ми не говорили.