Розділ 12. Стрес

Лада

Минув тиждень відтоді, як я вдруге заблокувала його номер.

Сім днів тиші. Незнайомець більше не телефонував. Не писав з інших номерів. Не шукав способу обійти моє рішення, хоча перші кілька днів я чомусь щоразу затримувала погляд на екрані, коли телефон оживав у руці.

Пошта, реклама, повідомлення від Елі та кілька пропущених від Лідії Петрівни, на які я не збиралася відповідати.

Але не він.

Саме цього я й хотіла. Я ж сама кинула слухавку, заблокувала другий номер. Сама поставила між нами крапку, яку він вперто не хотів помічати.

Тепер залишалося лише звикнути до того, що він нарешті її прийняв. Чомусь це виявилося складніше, ніж я очікувала.

За ці сім днів наше зі Станіславом життя перетворилося на мовчазне співіснування двох людей, які випадково опинилися в одній квартирі.

Ми спали в різних кімнатах. Їли в різний час. Якщо зустрічалися в коридорі, просто проходили повз, не торкаючись навіть поглядами.

Він більше не хапав мене. Не вимагав телефон. Не заступав дорогу й не намагався довести, що я не маю права вийти з квартири без його дозволу.

Але я не вірила, що він заспокоївся. Станіслав не відступав, а лише перестав показувати, де саме збирається вдарити наступного разу.

Синець на зап’ясті майже зник. Від темних слідів залишилися лише жовтуваті плями, які легко ховалися під рукавом.

Я все одно не носила відкритого одягу. Навіть коли залишалася сама. Мені не хотілося дивитися на руку й знову згадувати, як його пальці стискали мою шкіру. Як спокійно він сказав наступного ранку, що не має за що вибачатися.

Виявилося, біль минає швидше, ніж слова.

Того ранку я прокинулася ще до будильника. У кімнаті було сіро й тихо. За вікном повільно світало, але вставати не хотілося. Усе тіло здавалося важким, ніби я не спала всю ніч, хоча цього разу майже не прокидалася.

Я полежала ще кілька хвилин, дивлячись у стелю. Потім усе ж відкинула ковдру й сіла.

Кімната ледь помітно хитнулася.

Я завмерла, притиснувши долоню до матраца. За кілька секунд усе минуло. Мабуть, надто швидко підвелася.

Останнім часом я майже не їла. Сніданок пропускала, обід згадувала ближче до вечора, а вечеряти зі Станіславом не хотілося настільки, що голод здавався дрібницею. Й не дивно, що організм починав протестувати.

Я прийняла душ, одягнула світлий светр і спустилася на кухню.

Станіслава не було.

На столі залишилася лише його порожня чашка й кілька крихт біля тарілки. Він пішов раніше, не сказавши ні слова.

Ну й добре.

Я ввімкнула кавомашину і звичний гул наповнив кухню. Темний струмінь полився в чашку, а разом із ним у повітрі розійшовся насичений запах кави.

Шлунок стиснувся так різко, що я відступила. Долоня сама лягла на живіт, а до горла підкотила нудота.

— Господи…

Я швидко вимкнула машину, хоча чашка ще не наповнилася, і відчинила вікно.

Холодне повітря вдарило в обличчя. Я вдихнула раз, потім ще. Нудота відступала повільно, залишаючи по собі неприємний металевий присмак.

Я дивилася на недопиту каву й не могла зрозуміти, що саме сталося. Вчора я пила її двічі і позавчора теж.

Ніколи в житті запах кави не викликав у мене відрази. Хіба що одного разу, коли я отруїлася в ресторані й кілька днів не могла навіть дивитися на їжу.

Може, знову шлунок. Або нерви.

Людський організм взагалі дивна річ. Півтора тижня живеш у постійній напрузі, майже не спиш, не їси, щодня чекаєш нової сварки, а потім дивуєшся, чому тобі погано від звичайного запаху.

Я вилила каву в раковину й налила собі води. Пила маленькими ковтками, поки серце не перестало так швидко битися.

Телефон завібрував на столі і я здригнулася сильніше, ніж мала б.

На екрані висвітилося нагадування із застосунку, яким я користувалася вже кілька років.

Очікуваний початок циклу: два дні тому.

Палець завмер над екраном і я прочитала повідомлення ще раз. Два дні... Це нічого не означало.

Цикл уже збивався. Через перельоти,  застуду чи стрес. А стресу останнім часом було достатньо, щоб мій організм взагалі забув, як має працювати.

Я швидко змахнула сповіщення а у голові на мить промайнув готель.

Темна кімната, його руки і моє власне «так», сказане без жодного сумніву. Я одразу відштовхнула думку.

Ні.

Два дні — це ще навіть не справжня затримка. Це просто організм, який втомився жити в тому самому напруженні, що й я.

Я поклала телефон екраном донизу й змусила себе з’їсти шматок хліба з сиром.
Смак був звичайним і це трохи заспокоїло.
Погано мені стало лише від кави. Таке могло трапитися з кожним.

Станіслав повернувся близько сьомої.

Я сиділа у вітальні з ноутбуком і переглядала вакансії. Поки що без особливого успіху.

Шість років тому я працювала в рекламній агенції. Писала тексти, допомагала з презентаціями, вела кілька невеликих проєктів і щиро вірила, що маю достатньо часу, щоб побудувати нормальну кар’єру.

Потім ми одружилися.

Станіслав сказав, що мені не потрібно працювати за копійки. Що він може забезпечити нас двох. Що я лише виснажую себе заради людей, які не цінують моїх зусиль.

Тоді це прозвучало як турбота.

Я навіть не помітила, коли власна зарплата зникла, заощадження закінчилися, а всі мої покупки почали проходити через картку, прив’язану до його рахунку.

Тепер більшість вакансій вимагали досвіду, якого в мене не було останні шість років.
Або навичок, які давно змінилися разом із ринком.

Але я все одно зберегла три оголошення.
Навіть якщо доведеться почати з самого початку, це краще, ніж залишитися там, де моє життя вже закінчувалося без мене.

Станіслав увійшов у кімнату й кинув ключі на комод.

Я навіть не підняла голови. Чоловік зняв пальто, кілька секунд постояв мовчки, потім пройшов ближче.

— Чим займаєшся?