Розділ 11. Чужа дружина

Заблокований

Минуло вісім днів відтоді, як вона вдруге заблокувала мій номер.

Першого разу я ще міг списати це на переляк. Вона прокинулася поруч із чоловіком, якого майже не знала, тихо зібрала речі й втекла до того, як я розплющив очі.

Не залишила ні записки, ні номера, навіть справжнього імені її, я не знав.

Другий раз був іншим. Тепер вона знала, що я хочу її побачити. Чула мій голос. Відповідала на запитання, хоча кожним словом намагалася переконати мене, що між нами нічого немає.

А потім водій випадково назвав її Ладою.

Гарне ім’я. Надто м’яке для жінки, яка так вперто виставляла перед собою колючий дріт.

Я поклав телефон на стіл і відкинувся на спинку крісла. Екран давно згас, але я все одно бачив останній виклик.

Сорок три секунди. Саме стільки минуло між моментом, коли вона кинула слухавку, і повідомленням оператора про те, що абонент більше не приймає мої дзвінки.

Я перевірив лише раз. Потім ще один — через годину.

Не тому, що сподівався на диво, а просто хотів переконатися, що вона справді це зробила.

І вона зробила. Знову втекла від мене.

Я провів пальцями по щелепі й повільно видихнув. Всередині досі підіймалася та сама холодна лють, яку я відчув того вечора в машині.

Не через блокування. Мене блокували й раніше. Видаляли номери, влаштовували сцени, повертали подарунки через кур’єрів. Зазвичай я навіть не помічав цього.

Але Лада повернулася до чоловіка, якого боялася. Я чув це в її голосі. Вона могла скільки завгодно заперечувати, та її мовчання після мого запитання сказало значно більше за будь-яку відповідь.

Він її образив?

Вона не сказала «ні». Лише наказала більше не телефонувати.

Мені вистачило б одного дзвінка потрібній людині, щоб до ранку дізнатися її прізвище, адресу й навіть те, що вона їсть на сніданок.

Але тоді я став би ще одним чоловіком, який вирішує за неї. Здається, одного такого в її житті вже було достатньо.

Тому я не шукав і не телефонував із третього номера. Не приїхав до готелю з вимогою показати дані гості.

Просто повернувся до роботи й переконав себе, що кілька днів усе розставлять на місця.

Не розставили... Я досі пам’ятав, як вона дивилася на мене на терасі. Як впізнала мій дотик із зав’язаними очима. Як спочатку завмирала під моїми руками, а потім сама тягнулася ближче.

І те, як вранці залишила після себе лише слабкий запах парфумів на подушці.

— Ти знову дивишся на той телефон так, ніби свірлиш дірку.

Я підняв очі. Молодший брат стояв у дверях кабінету, притулившись плечем до одвірка. На правій брові темнів свіжий пластир. Нижня губа була розсічена, а під лівим оком уже наливався синяк.

Виглядав він паршиво, та все одно усміхався.

— Тобі сказали чекати в коридорі.

— Я чекав.

— Три хвилини.

— Для мене це майже вічність.

Орест увійшов без дозволу й опустився в крісло навпроти. Розвалився так, ніби прийшов не після допиту, а в гості випити кави.

Я мовчки дивився на нього і усмішка поступово зникла.

— Ну що? — запитав він. — Наскільки все погано?

— Ти зламав хлопцеві ніс.

— Він перший поліз.

— І вибив два зуби.

— Один точно був молочним.

Я повільно підняв брову.

— Ну гаразд. Не молочним.

— Крім того, ти розбив пляшкою вітрину клубу, пошкодив чужу машину й намагався втекти від поліції.

— Я не тікав.

— Тоді як називається момент, коли ти сідаєш у таксі й просиш водія їхати швидше, бо за тобою біжать двоє патрульних?

Брат замислився.

— Тактичний відступ?

І я стиснув зуби. Іноді мені здавалося, що весь його талант полягав у здатності доводити мене до межі, не докладаючи до цього жодних зусиль.

— Хлопець, якого ти побив — син Гнатенка.

Обличчя Ореста ледь помітно змінилося, але я побачив.

— Того самого?

— Саме того.

Він відкинувся на спинку крісла й провів долонею по обличчю.

— Чудово.

— Ти хоча б знав, кого б’єш?

— Знаєш, у нього на лобі не було написано, чий він син.

— То можливо, треба було не бити нікого?

— Він схопив дівчину.

— І ти вирішив, що найкращий спосіб допомогти — влаштувати масову бійку?

— Вона плакала. — Цього разу в його голосі не було жарту.

Я відвів погляд до вікна. За склом повільно сипав дощ. Краплі збиралися на склі й розповзалися кривими доріжками.

Орест завжди таким був. Спочатку кидався,  потім думав. А я приїжджав і прибирав наслідки.

— У неї взяли свідчення? — запитав я.

— Вона не хоче говорити.

— Чому?

— Боїться.

Ну звичайно.

Я потер перенісся. Пів ночі провів у відділку, ще кілька годин розмовляв із власником клубу, лікарем і батьком постраждалого. Гнатенко вимагав порушити справу й обіцяв знищити брата так швидко, що той навіть не зрозуміє, що сталося.

Знайома реакція чоловіка, який звик отримувати бажане.

— Я домовився, щоб тебе відпустили до ранку, — сказав я. — Але справа нікуди не зникла.

— Я зрозумів.

— Ні, не зрозумів. Бо якби зрозумів, не сидів би зараз із таким обличчям.

— Яким?

— Наче все знову вирішиться саме.

Він опустив погляд. Вперше за весь час став схожим не на нахабного хлопця, який вирішив погратися в героя, а на молодшого брата, якого я витягував із неприємностей уже не вперше.

— Ну ти ж вирішиш, — тихо сказав він.

Ці слова неприємно зачепили. Це навіть звучало не як запитання, а як впевненість.
Брат завжди знав, що я прийду, заплачу, домовлюся або знайду потрібну людину.

— Цього разу ти теж працюватимеш, — відповів я. — Знайдеш дівчину й переконаєш її дати свідчення. Без тиску. Вона має сама погодитися.

— А якщо ні?

— Тоді ми будуватимемо захист без неї. Але ти принаймні спробуєш виправити те, що наробив.