Розділ 10. Ігнор

Я ще кілька хвилин дивилася на повідомлення.

«Скажи, де ти. Я приїду».

Аж раптом пальці самі потягнулися до клавіатури. Я могла написати адресу. Всього кілька слів і він би приїхав. Я чомусь не сумнівалася в цьому.

Не запитував би, чи справді потрібно і не шукав би виправдань. Просто сів би в машину й приїхав, де би не був.

Ця думка відгукнулася всередині таким полегшенням, що стало страшно.

Ми провели разом одну ніч. Я навіть імені його не знала, а тепер серйозно думала сховатися за спиною чужого чоловіка просто тому, що від його голосу ставало спокійніше.

Абсурд.

Я повільно стерла першу літеру адреси, яку вже встигла набрати, і за кілька секунд поле повідомлення знову стало порожнім.

Телефон лежав у долоні, а я все ще у голові прокручувала його слова.

Я приїду...

Ніби цього було достатньо і він вже мав право з’являтися, коли мені страшно. Ніби, я могла передати відповідальність за себе чоловікові, якого знала менше двох днів.

Ні. Я щойно намагалася вирватися з одного життя, у якому за мене все вирішували. І було б безглуздо одразу ховатися за спиною іншого чоловіка лише тому, що від його голосу в мене підкошувалися коліна. Навіть якщо це відчуття було справжнім.

Я відкрила інформацію про номер і кілька секунд дивилася на червону кнопку внизу екрана.

«Заблокувати абонента».

Незнайомець уже отримав моє «ні». Щоправда, не прийняв його. І продовжував писати так, ніби моє рішення було просто черговою перешкодою, яку він збирався обійти.

У грудях неприємно защемило і саме тому я повинна обірвати це прямо зараз. Без довгих пояснень та безглуздих суперечок.
Не давати йому можливості знову відповісти так, що я почну сумніватися у власних словах.

Телефон знущально запитав, чи справді хочу заблокувати цей номер.

— Так, — прошепотіла я в порожню кімнату й підтвердила дію.

Його повідомлення залишилися в переписці. Я могла видалити й їх, але змогла. Я просто поклала телефон екраном донизу й лягла на ліжко, натягнувши ковдру до підборіддя.

Станіслав більше не заходив. За дверима кілька разів пролунали його кроки. Один раз він зупинився зовсім близько, і я затамувала подих, очікуючи, що ручка опуститься. Але він пішов далі.

Я майже не спала. Щойно заплющувала очі, переді мною виникало його обличчя Станіслава.

Стиснуті зуби, рука біля моєї голови і пальці, які викручували зап’ястя так, ніби я була не людиною, а річчю, яку він мав право забрати.

Я знову й знову прокручувала той момент.
І намагалася знайти пояснення.

Так, він розлютився. І я сама ж його й спровокувала. Стас не хотів зробити боляче. Раніше ж, він ніколи так не поводився.

Усі ці думки здавалися знайомими, наче я чула їх від інших жінок і завжди точно знала, що сказала б кожній із них.

Це не виправдання.

Але коли червоні сліди залишилися на моїй руці, правильні слова раптом стали значно складнішими.

Я повернулася на інший бік і притиснула зап’ястя до грудей.

Ні. Я більше не вигадуватиму йому виправдань. Станіслав зробив мені боляче, бо я не захотіла підкоритися. Це був факт і я мала його запам’ятати.

На ранок синець став темнішим.

Я довго стояла у ванній, повертаючи руку перед дзеркалом. Чотири нерівні плями проступили трохи вище зап’ястя, а великий палець залишив окремий слід із внутрішнього боку. Навіть тональний крем навряд чи зміг би це приховати.

Я витягла з шафи світлу сорочку з довгими рукавами й застебнула манжети. Мені хотілося вдягнути щось вільне, велике, таке, що закриє мене повністю. Але майже весь мій одяг був іншим. Правильним. Дорогим. Підібраним так, щоб дружина Станіслава Мироненка завжди виглядала належно.

Я дивилася на себе в дзеркало й не впізнавала жінку навпроти. Обличчя бліде. Під очима тіні. Волосся зібране неохайно, без звичної укладки. Але чомусь, сьогодні, мені було байдуже, чи сподобається це комусь.

Я зайшла на кухню і помітила Станіслава який уже пив свою ранкову каву. Чоловік сидів за столом у свіжій білій сорочці, переглядав щось у планшеті й виглядав так, ніби вчора нічого не сталося.

Ні крику. Ні удару по шафі. Ні моєї руки в його пальцях.

Я зупинилася у дверях лише на мить, а потім мовчки підійшла до кавомашини.

— Доброго ранку, — сказав він, не підводячи очей.

Я нічого не відповіла. Поставила чашку, натиснула кнопку й стала чекати, поки тонкий струмінь кави наповнить її.

Шум машини здавався надто гучним.

— Я до тебе звертаюся, Ладо.

Я взяла чашку й відійшла до вікна. За склом місто жило своїм звичайним життям. Машини повільно тягнулися дорогою, хтось вигулював собаку, жінка в червоному пальті поспішала до зупинки.

І ніхто з них, не знав, що відбувалося в цій квартирі кілька годин тому.

— Ти вирішила грати в мовчанку? — у голосі Станіслава з’явилося роздратування.

Я зробила ковток. Кава була надто гарячою й обпекла язик, але навіть це здалося приємнішим за розмову з ним.

— Ладо.

Я продовжувала дивитися у вікно, але почула, як планшет вдарився об стіл.

— Припини поводитися як дитина.

— Не хочу з тобою розмовляти. — Я повільно обернулася до нього.

— А я хочу.

— Це вже не означає, що і я повинна.

Його погляд опустився на мої застебнуті манжети. І на кілька секунд у кухні стало тихо.

Я чекала, що він згадає про вчорашнє. Скаже хоча б одне слово. Можливо, не вибачиться, але визнає, що перейшов межу. Але Станіслав лише відкинувся на спинку стільця.

— Ти сама мене довела.

Я навіть не одразу повірила, що почула це.

— Що?

— Не треба робити з мене чудовисько. Я хотів забрати телефон, а ти почала пручатися.

У грудях щось холодно стислося.

— Я почала пручатися, — повторила я повільно. — І тому ти вирішив, що можеш зробити мені боляче?

— Я не хотів тобі нічого робити.