Розділ 9. Скандал

​Ці слова вибили залишки повітря з легень. Наче між учорашнім вечором і цим днем він взяв і стер усю дистанцію. Наче після тієї ночі отримав право проникати в мій простір без стуку. ​І найгірше, що якась частина мене була з цим згодна.

​І саме тому мені треба було зупинити це зараз. Поки одна ніч не пустила коріння і його низький голос та важкий погляд не витіснили з моєї голови останні залишки здорового глузду.

​Великий палець завмер над клавіатурою, а шкіра на подушечках чомусь здавалася холодною.

​«Я не тікала. Просто повернулася додому».

​Прочитано. Три сірі крапки застрибали на екрані.

​«Я хочу тебе побачити».

​Під ребрами розлилося щось гаряче й небезпечне. Ще вранці, крадькома збираючи свої речі в його номері, я втікала саме через те, що знала: якщо дочекаюся, поки він розплющить очі, вже не зможу переконати себе, що це була просто помилка.

​Я до болю прикусила внутрішній бік щоки.

​«Ми домовлялися, що це буде лише одна ніч».

​«Ми ні про що не домовлялися».

​«Це й так було зрозуміло».

​«Тобі».

​Лише одне слово. Але я майже відчула його спокійну, із тією нестерпною впевненістю, інтонацію від якої хотілося захищатися.

​Мій телефон знову завібрував, ледь не вислизнувши з рук.

​«Сьогодні. О восьмій. Я надішлю адресу».

​Він навіть не питав чи маю я час, чи хочу взагалі. Він просто вирішив це за мене.

​«Ви не можете призначати мені зустрічі так, ніби я вже погодилася».

​«Припини називати мене на “ви”».

​Я мимоволі хмикнула, і звук здався чужим у цій тихій кімнаті. Отже, його це дратувало. Маленька, майже дитяча перемога, але вона принесла дивне задоволення. У цього контрольованого чоловіка теж були вразливі місця.

​«Чому? Ми ж незнайомі».

​Три крапки з’явилися миттєво.

​«Після тієї ночі ми більше не незнайомці».

​Я завмерла, бо у цих словах було надто багато правди.

​Я не знала, як його звати, але пам’ятала, як його дихання збивалося перед поцілунком. Не знала, де він працює, але знала, якими гарячими можуть бути його долоні на моїй спині. Чужий чоловік знав моє тіло краще, ніж той, чиє прізвище я носила.

​Але близькими ми теж не стали. Між нами пролягла прірва, і падати туди вдруге я не мала права.

​«Я не хочу зустрічатися».

​«Брешеш».

​До щік прилила кров.

​«Ви нічого про мене не знаєте».

​«Я знаю достатньо, щоб розуміти, коли ти брешеш».

​Мене виводила із себе його правота. Я хотіла його побачити до тремтіння в колінах. Але і саме тому не могла. Бо зустріч означала б, що я свідомо обираю зраду знову. Що обручка на тумбочці — це вже не просто жест втоми, а крапка.

​«Та ніч була помилкою. Я хочу її забути. Будь ласка, більше мені не пишіть».

​Слово «помилка» різонуло очі. Ніч із ним не була помилкою. Помилкою були вечері на одну людину і чужий голос у моїй голові, який вказував, якого кольору сукні мені пасують.

​Екран згас. Я чекала хвилину. Дві. І у грудях оселилася тягуча порожнеча.

​Раптом телефон знову спалахнув.

​«Ти справді хочеш мене забути?»

​Я дивилася на літери, змушуючи себе дихати рівно. Я хотіла пам’ятати ранок, коли вперше за роки прокинулася живою. Але пам’ятати — не означало продовжувати.

​«Так».

​«Тоді скажи це мені в очі».

​За моєю спиною тихо клацнув замок і двері спальні відчинилися.

​Я здригнулася, інстинктивно притискаючи телефон до грудей екраном донизу.

​На порозі стояв Станіслав. ​Лідії Петрівни вже не було в квартирі, бо зник її нудотний парфум із коридору, а разом із ним зникла необхідність тримати обличчя. Залишилася тільки тиша, від якої закладало вуха.

​Стас розстебнув верхній ґудзик сорочки і його погляд повільно опустився на мої стиснуті руки.

​— З ким ти листуєшся?

​— Це неважливо. — Я намагалася тримати голос рівним, непомітно натискаючи кнопку блокування.

​Станіслав зробив крок у кімнату й тихо, майже акуратно причинив за собою двері.

​— Для мене важливо.

​— А для мене — ні.

​У його обличчі не було звичного роздратування чи зневаги. Лише щось холодне та розраховане. 

​— Завтра я зберу речі й піду, — сказала я, випереджаючи його слова. Хотіла кинути це швидко, щоб не дати йому шансу знову загнати мене в кут.

​Станіслав зупинився посеред кімнати і куточок його губ ледь помітно сіпнувся.

​— Ні.

​— Що «ні»?

​— Ти нікуди не підеш. — Він сказав це так, ніби констатував факт. 

​Я підвелася з ліжка. Ноги здавалися ватними, але я змусила себе випрямити спину.

​— Я не питаю дозволу, Стасе.

​Чоловік підійшов ближче, і став рівно між мною та дверима.

​— Ти, здається, не розумієш свого становища.

​— Розумію краще, ніж будь-коли. — Я зробила крок убік.

​Він миттєво віддзеркалив мій рух і я знову вперлась у стіну.

​— Відійди.

​— Дай сюди телефон.

​​— Навіщо? — Я сильніше втиснула пластик корпуса в долоню.

​— Я хочу подивитися, з ким ти так нервово листуєшся.

​— Ні.

​Це коротке «ні» ніби зірвало якийсь невидимий запобіжник.

​Стас різко викинув руку вперед і я відсахнулася, але його пальці мертвою хваткою зімкнулися на моєму зап’ясті. І шкіру відразу обпекло болем. Це було занадто сильно та жорстоко для людини, яка просто хотіла забрати річ.

​— Віддай, Ладо.

​— Це мій телефон!

​— Він куплений за мої гроші! — виплюнув він.

​Я вперлася вільною долонею йому в груди. Під тканиною сорочки м’язи були твердими, як камінь.

​— Стасе, ти робиш мені боляче. Відпусти.

​Чоловік потягнув мою руку на себе, викручуючи зап’ястя так, що я ледь не скрикнула.

​— Тоді перестань робити з мене ідіота!

​Він був занадто близько. Так, що я бачила, як пульсує жилка на його скроні. Вперше за всі роки нашого правильного шлюбу я не впізнавала його. Або навпаки — побачила справжнім. Йому ніколи не доводилося застосовувати силу, бо я роками добровільно йому підкорялася.