Розділ 8. Розлучення

Я більше не хотіла бути дружиною Станіслава Мироненка. І ця думка прозвучала в мені так чітко, що на якусь мить я навіть перестала чути все інше.

Ні важкого дихання Станіслава. Ні тихого  мовчання Лідії Петрівни. Ні міського шуму за вікном. А тільки цю одну фразу.

Я більше не хотіла бути його дружиною.

І дивно, але після цього не стало страшніше. Навпаки — ніби хтось відчинив у кімнаті вікно. Повітря ще не встигло зайти, але я вже знала, що воно є. 

Станіслав дивився на мене так, наче чекав, що я зараз опущу очі, зітхну, скажу щось на кшталт: «Пробач, я втомилася», і все повернеться на місце.

Я теж колись так думала... Що кожну сварку можна повернути назад, якщо достатньо швидко стати зручною.

— Я хочу розлучення, — сказала я.

Слова вийшли тихими, не красивими і навіть не драматичними. А звичайними. Наче я сказала, що хочу води.

Станіслав завмер.

Лідія Петрівна дуже повільно випросталася на дивані. Її пальці, прикрашені тонким золотим перснем, стиснули ручку сумочки.

— Що ти сказала? — перепитав Станіслав.

Я ковтнула повітря.

— Я хочу розлучення.

Він кілька секунд просто дивився на мене, а потім засміявся і чомусь на душі стало неприємно. Наче я сказала дурницю, яку навіть не варто було сприймати серйозно.

— Ти зараз не в собі.

Це було так схоже на нього, що я майже не здивувалася.

Я могла бути втомленою, істеричною, розбалуваною та невдячною.

Та ким завгодно. Тільки не жінкою, яка нарешті зрозуміла, чого хоче.

— Я дуже добре розумію, що говорю.

— Ні, — різко відрізав він. — Не розумієш.

Лідія Петрівна тихо зітхнула, так, ніби саме вона була тут найбільш постраждалою людиною.

— Ладо, я все розумію. Ти втомилася. Можливо, подруга наговорила тобі зайвого. Так буває, коли жінки збираються разом і починають накручувати одна одну.

Я повернула до неї голову. Вона говорила спокійно і навіть м’яко. Але в кожному слові було стільки зверхності, що мені захотілося відступити.

Раніше я б, мабуть, саме так і зробила. Відступила, хоч на пів кроку.

— Еля тут ні до чого.

— Звісно, — Лідія Петрівна кивнула так, ніби не повірила жодному слову. — Ти ж у нас тепер самостійна.

Станіслав зробив кілька кроків по кімнаті.
Він завжди так робив, коли злився. Не міг стояти на місці і йому потрібно було рухатися, займати простір та змушувати інших відчувати його присутність.

— Тобто ти просто зникла на два дні, не брала слухавку, зганьбила мене перед мамою, повернулася невідомо звідки й тепер заявляєш про розлучення?

— Я не зникала. Я сказала тобі, де я.

— Після того, як поїхала!

— Так.

Він зупинився.

— Ти хоч розумієш, як це виглядає?

Я раптом згадала незнайомця. Його номер, ранкове світло на білому простирадлі, свою усмішку у ванній дзеркала. Той легкий сором на шкірі, що зовсім не був каяттям.

Так. Я дуже добре розуміла, як це могло виглядати. І вперше за довгий час мені стало байдуже.

— Мені не хочеться більше жити заради того, як щось виглядає.

Станіслав примружився і у його погляді щось змінилося. Він раптом перестав просто сердитися і почав придивлятися. Наче щойно помітив на мені не лише втому після дороги, а й щось інше. Щось, що я не встигла змити водою і не сховала під спокійним голосом.

Можливо, він побачив, як я тримаю спину.
Можливо, блиск в очах. А можливо, той невидимий слід чужих рук, який залишився не на шкірі, а глибше.

— Де ти була цієї ночі? — запитав він тихо.

Лідія Петрівна одразу перевела погляд на мене. І мені здалося, ніби повітря в кімнаті стало важчим.

Я не відповіла, бо не могла. І точно не тому, що боялася, а тому, що це було моє.

Вперше за багато років у мене було щось, що належало тільки мені. Ніч. Помилка. Гріх. Свобода. Не знала, як це правильно назвати.

Але я точно не хотіла віддавати це Станіславу, щоб він розтоптав усе своїми словами.

— Я поставив питання, — сказав він.

— А я не зобов’язана відповідати.

Брови Станіслава злетіли вгору.

— Ладо, — холодно промовила Лідія Петрівна, — ти зараз переходиш усі межі.

Я подивилася на неї. На цю жінку, яка стільки років знала, де мають стояти мої межі, якого кольору має бути моя сукня, як голосно мені сміятися, коли краще промовчати і як тримати обличчя перед чужими людьми.

— Ні, — сказала я. — Здається, я лише вперше їх ставлю.

— Досить. — Станіслав різко розвернувся до мене.

Ось це слово... Досить. Він вимовив його так, як раніше вимовляв «не починай». Наче мав кнопку, якою міг вимкнути мене в будь-який момент. А я більше не вимикалася.

— Я не хочу скандалу, — сказала я.

— А що ти, по-твоєму, зараз робиш?

— Кажу правду.

— Правду? — він знову засміявся, але цього разу в сміху вже не було навіть вдаваної поблажливості. — Ти хочеш правду? Добре. Ти нікуди не підеш.

Я подивилася на нього.

— Піду.

— Ні, Ладо. Не підеш. Бо в тебе нічого немає.

Це прозвучало так швидко, так точно, ніби він давно тримав цю фразу десь під язиком і лише чекав нагоди випустити.

Я відчула, як щось холодне торкнулося спини.

— Що?

Станіслав підійшов ближче, достатньо, щоб я відчула його поряд.

— Квартира оформлена не на тебе. Машина теж. Рахунки всі мої. Твоя карта прив’язана до мого додаткового рахунку. Ти ж сама хотіла, щоб я займався фінансами, пам’ятаєш?

Я пам’ятала... Звісно, пам’ятала. Тоді це здавалося турботою.

«Навіщо тобі забивати голову? Я все вирішу».

І я дозволила, боо була молода, вірила і дуже хотіла, щоб хтось нарешті взяв на себе відповідальність за моє життя.

А тепер ця відповідальність стояла переді мною й посміхалася так, ніби я сама підписала дозвіл на власну клітку.

— Я не прошу в тебе нічого, — сказала я, хоча голос став тихішим.