Розділ 7. Повернення в реальність

Сьогодні я вперше за довгий час, прокинулася щасливою. І саме це налякало мене найбільше.

Навіть не чоловіча рука, що важко лежала поверх ковдри зовсім поруч із моєю талією. Навіть не власна сукня, яку я побачила на підлозі біля ліжка й одразу згадала, як саме вона там опинилася.

Я була щаслива. Безглуздо, непристойно і якось по-дитячому.

Я лежала на боці й дивилася на незнайомця, який ще спав, і в кутиках моїх губ постійно з’являлася усмішка.

У ранковому світлі він здавався іншим. Молодшим, мабуть. Спокійнішим й без того важкого погляду, яким вмів змусити мене нервувати, злитися й говорити зайве. Темне волосся трохи розтріпалося, на підборідді з'явилася щетина, а одна рука лежала під подушкою.

Я розглядала його довше, ніж мала б. І раптом подумала, що досі не знаю, як його звати.

Це було абсурдно.

Я знала, як він цілується. Знала, що перед поцілунком може кілька секунд просто дивитися на мої губи. Знала, якими теплими були його пальці на моїй шкірі й що він морщить брови, коли намагається стриматися.

А ні імені, ні прізвища, не знала. Навіть міста, де він живе.

Абсолютно нічого.

Мабуть, нормальна жінка на моєму місці зараз відчула б паніку. А я лише тихо засміялася. Зовсім тихо, щоб не розбудити його.

Джозефіна... Господи... Я переспала з чоловіком, представившись Джозефіною.

Якби Еля дізналася всі подробиці, вона б не дала мені спокійно померти навіть у дев’яносто років.

Я обережно відсунула ковдру, незнайомець поворухнувся і я завмерла.
Його рука ковзнула по простирадлу туди, де ще секунду тому лежала я, але очей він не розплющив.

Щось у мене всередині дивно стиснулося.
На коротку мить захотілося повернутися, лягти назад і дочекатися, поки він прокинеться. Щоб подивитися, яким буде ранок після ночі.

Можливо, він приготує каву. Або знову скаже щось нестерпно самовпевнене. А може, просто подивиться на мене тим своїм поглядом, і я знову забуду половину розумних слів. Чомусь саме ця думка змусила мене швидше встати.

Ні... Нам не потрібен ранок. Бо ранок — це вже реальність, нові питання, імена і номери телефонів.

Моє життя, яке стояло десь за дверима цього номера й чекало, коли я нарешті згадаю про нього.

Я зібрала одяг майже безшумно. У ванній швидко вмилася холодною водою, провела пальцями по волоссю й подивилася на себе в дзеркало.

Очі блищали, щоки були рожевими, а на шиї біля ключиці виднівся ледь помітний слід.

Я торкнулася його пальцями і усміхнулася.

Ніякого сорому чи каяття, я геть не відчувала. Навіть це здавалося неправильним.

Я мала б уже ненавидіти себе. Згадати Станіслава, свою обручку. Маму, яка колись сказала, що подружня зрада — це найнижче, що одна людина може зробити іншій.

Але дивлячись у дзеркало, я думала лише про те, що вчора вперше за багато років сама обрала, чого хочу.

Не Станіслав, не його мама і не тому, що так правильно. А саме я сама. І, можливо, саме тому мені було так легко дихати.

Я вийшла з ванної. Незнайомець усе ще спав. Ну принаймні мені так здалося.

Я затрималася біля дверей на мить. Раптом мені захотілося залишити хоч щось: номер телефону чи записку. Бодай, звичайне «Дякую». І напевно, найбезглуздіше слово після такої ночі.

Але я нічого не залишила лише тихо зачинила за собою двері й майже побігла коридором.

Так, я втікала... Знову. Тільки цього разу усміхаючись.

Еля відчинила двері номера після третього стуку. Вона була в готельному халаті, з розпущеним волоссям і чашкою кави в руці.

Спочатку подивилася на мене, потім на годинник й знову на мене.

— Не починай. — Я пройшла повз неї.

Двері за моєю спиною зачинилися.

— Я ще навіть рота не відкрила.

— Твоє обличчя, говорить за тебе.

— Моє обличчя зараз кричить, Ладо.

Я кинула маленьку сумочку на ліжко й сіла поруч. А Еля стала навпроти і мовчала аж цілих три секунди.

— Ну?

— Що? — Я зітхнула.

— Ти серйозно?

— Елю.

— Ти ночувала не тут.

— Я знаю.

Вона примружилася, а потім її погляд зупинився на моїй шиї і я одразу прикрила ключицю долонею.

Але вже було пізно, бо Еля повільно поставила чашку на стіл.

— О-о-о.

— Тільки не це твоє «о».

— Моє «о» зараз єдина адекватна реакція.

Я відчула, як червонію. Було дивно, що після всього, що сталося вночі, мене змусив ніяковіти один погляд подруги.

— Ми просто… — Почала я і одразу ж замовкла.

Просто що? Розмовляли? Пили воду? Обговорювали, коли востаннє я почувалася бажаною? А потім опинилися в його номері й зовсім перестали розмовляти?

— Ти з ним переспала? — Еля сіла поруч.

Я прикрила обличчя руками.

— Так.

Кілька секунд вона мовчала. Я навіть обережно визирнула крізь пальці. І Еля пильно дивилася на мене.

— І?

— Що «і»?

— Ладо, я питаю, як ти?

Я опустила руки, бо це питання було складнішим. І я почала прислухатися до себе.

— Добре. — І усміхнулася, бо не змогла стриматися. — Мені дуже добре.

Еля теж усміхнулася без жартів та засудження. І просто обійняла мене за плечі.

— Тоді я рада.

Я притиснулася до неї на кілька секунд.

— Я жахлива людина?

— Не сьогодні.

— Дуже змістовно.

— Я просто ще не випила каву.

Я засміялася, а потім глянула на неї уважніше. Еля відвернулася занадто швидко й взяла зі столу чашку.

На її губах теж була якась підозріло задоволена усмішка.

— А ти вчора о котрій повернулася?

Вона зробила великий ковток кави.

— Ми говоримо про тебе.

— Елю.

— Нам треба збиратися.

— Дуже цікаво.

— Ладо, валіза сама себе не складе.

Я звузила очі, а Еля підвелася й пішла до ванної.

— Пізніше! — кинула через плече.

Я дивилася їй услід, а потім засміялася. Схоже, «Ніч спокуси» виявилася цікавою не лише для мене.