Розділ 6. Бажана 

Я стояла біля дверей і дивилася на нього, відчуваючи, як усередині повільно піднімається знайоме роздратування.

Знав він... Мабуть, цей чоловік народився вже з впевненістю, що світ рано чи пізно зробить саме те, чого він хоче.

— Нестерпний, — пробурмотіла я, але він почув та усміхнувся.

Але цього разу нічого не відповів.

Тераса була невеликою й зовсім не схожою на ту, де ми розмовляли вчора. Тут стояв лише круглий столик, два крісла й диван біля скляної огорожі. Внизу світилися ліхтарі парку, дерева здавалися майже чорними, а десь далеко між ними виднілися вогні міста.

На столі стояла пляшка вина і два келихи.
Я зачинила двері й пройшла до столу.

— Двадцять три хвилини — це довго?

— Ні. — Він відклав телефон.

Я сіла навпроти і намагалась вгамувати своє серцебиття.

— Знову знали?

— Цього разу просто сподівався.

Дивно, але ця відповідь збила мене сильніше, ніж чергова самовпевнена фраза.

Я опустила погляд на келих. Червоне вино було вже налите. Я торкнулася ніжки пальцями, але не піднесла до губ. Після вчорашнього навіть запах алкоголю викликав у мене сумнів.

Схоже, що незнайомець це помітив. Він взагалі все помічав.

Чоловік мовчки підвівся, забрав мій келих і поставив далі. Потім налив у чисту склянку води з пляшки, що стояла на краю столу, і посунув до мене.

— Дякую. — Я одразу зробила кілька ковтків.

Тиша між нами вперше не здавалася грою.

Вчора він постійно провокував мене. Сьогодні зранку ніби спеціально натискав на кожне слабке місце. Навіть вечірнє запрошення було складене так, щоб я прийшла лише заради того, аби довести йому протилежне. А тепер він сидів навпроти й мовчав. І саме це змусило мене заговорити першою.

— Ви справді рідко хочете одну жінку двічі?

Я одразу пошкодувала про питання. Треба було вибрати щось інше. Наприклад, запитати про погоду або парк. Чи хоча б про дороге вино, до якого я навіть не торкнулася. Але слова вже прозвучали.
 
Чоловік навіть не усміхнувся на це безглузде запитання. Лише трохи відкинувся на спинку крісла й подивився на мене так уважно, що я захотіла відвести очі. Після нашої гри це здавалося майже поразкою.

— Ти думала про це.

Це було не питання, а скоріше підтвердження його власних думок.

— Важко не думати, коли чоловік говорить таке в очі. — Я провела пальцем по холодному краю склянки.

— Я міг би збрехати.

— Але ж, не збрехали.

— Ні. — Він замовк і мені вже здалося, що більше нічого не скаже.

А потім його погляд на кілька секунд ковзнув убік, до темного парку.

— Я швидко втрачаю інтерес.

У його голосі не було гордості. І це здивувало. Я чекала чогось на кшталт: жінки самі кидаються мені на шию, а я надто прекрасний, щоб обирати одну.

Але він говорив зовсім не так. А якось спокійно і навіть трохи втомлено.

Йому подобався момент до. Перша цікавість, погляд, передчуття цікавості та інтриги. А потім люди починали старанно показувати йому ту версію себе, яку, на їхню думку, він хотів бачити.

Сміялися голосніше, говорили правильні речі, хотіли сподобатися, і він втрачав цікавість.

Я слухала й чомусь думала про себе. Скільки років я теж показувала правильну версію? Тільки не йому, а Станіславу, Лідії Петрівні, мамі і навіть сусідам.

Жінку, яка не влаштовує сцен, не говорить голосно, не сперечається через дурниці. Вміє почекати, пробачити і зрозуміти.

Можливо, я так довго була правильною, що навіть сама вже не знала, якою є насправді.

— А я? — запитала тихо.

Він повернув голову і мені захотілося забрати питання назад. Але я не встигла.

— Ти дуже старанно намагаєшся мені не сподобатися.

Я тихо й по-справжньому засміялася.

— Можливо, ви просто мене дратуєте.

— Можливо.

У кутиках його губ з’явилася усмішка.

— Але ти прийшла.

— Не починайте про це.

— Добре не буду. — І він справді замовк.

Я подивилася на нього з підозрою, а незнайомець лише усміхнувся ще раз.

Мені хотілося запитати, чому саме я. Не «Джозефіна» у синій сукні. Не жінка, яка танцювала в центрі зали під чужими поглядами.

А я... Та, яка прокидається з розпатланим волоссям, готує каву чоловікові, боїться телефонних розмов і десять хвилин набирається сміливості, щоб сказати просте «ні».

Але він не знав тієї Лади. І раптом я зрозуміла, що саме це дозволяє мені сидіти тут. Те, що він нічого про мене не знав, і можна було нічого не пояснювати.

— Тепер моя черга, — сказав він і я  напружилася.

— Що?

— Ставити незручні питання.

У мене всередині щось стиснулося. Я вже чекала, що він запитає про Станіслава. Або можливо, скільки років ми одружені чи чому я зняла обручку й поїхала. Але він запитав інше.

— Коли ти сказала, що давно не почувалася бажаною… наскільки давно?

Я завмерла... Ось воно. Те речення, яке під час гри вирвалося надто легко.

Тоді навколо були люди, музика й голос ведучого. Можна було вдати, що це лише завдання.

А тут ми були вдвох і відвертість раптом стала справжньою.

— Не знаю. — почала я, а чоловік чекав і не підштовхував.

Я подивилася на свої руки. Світла смужка від обручки нікуди не зникла і навіть у цей момент вона здалася мені ще яскравіше вираженою. 

— Мабуть, це сталося поступово.

Я говорила повільно, більше для себе, ніж для нього. Не було якогось одного ранку, коли Станіслав прокинувся й перестав мене хотіти.

Спочатку зникли довгі поцілунки, потім випадкові дотики. Він перестав обіймати мене на кухні просто так. Більше не торкався моєї спини, проходячи повз. Не дивився, коли я переодягалася.

Близькість залишилася, тільки іноді, як за звичкою. У повній темряві та без розмов після.

Мені було соромно це говорити чужому чоловікові. Але ще страшніше стало від того, що я вперше сказала це вголос.