Розділ 5. Ніч спокуси

Ще секунду тому я стояла перед ним майже розлючена, стискала в пальцях дурнувату серветку й переконувала себе, що цей чоловік просто занадто самовпевнений. Тепер же мені захотілося сховати ліву руку за спину, як дитині, яку спіймали на чомусь поганому.

Але я не зробила цього. Лише опустила погляд на власні пальці й одразу зрозуміла, що справа у світлій смужці на безіменному пальці.

Обручки не було кілька днів, але шкіра під нею все ще залишалася блідішою. Така дрібниця, яку я сама перестала помічати вже наступного ранку.

А от він помітив.

— Ви любите роздивлятись чужі руки? — запитала я, хоча питання прозвучало слабше, ніж хотілося.

Незнайомець не усміхнувся і зникла навіть та ледь помітна насмішка, яка весь ранок страшенно мене дратувала. Його обличчя стало спокійним, майже байдужим, а погляд нарешті відірвався від моєї руки.

— Я просто уважний.

Мені стало незатишно. І навіть не через його питання, а через те, як швидко змінився чоловік навпроти мене. Наче ще хвилину тому я стояла біля відкритого вогню, а тепер хтось різко зачинив дверцята.

— І що? — Я сама не розуміла, навіщо продовжую. — Тепер будете читати мені нотації?

— Ні. — Відповів він одразу.

— Мені байдуже, що ви робите зі своїм шлюбом.

От і все... Одна спокійна фраза, а вдарила чомусь дуже боляче.

Мені байдуже...

Я ж саме цього хотіла, правда? Щоб він не ліз у моє життя, не ставив дурних запитань і не робив висновків. Ми навіть імен одне одного не знали, тож із чого я взагалі вирішила, що його має хвилювати мій шлюб?

— Чудово. Тоді ми зрозуміли одне одного. — різко випросталася я.

Чоловік коротко кивнув і пройшов повз мене мовчки.

Я ще кілька секунд стояла біля басейну, стискаючи серветку, яку так і не віддала. І відчула себе страшенно дурною. Настільки, що навіть щоки запекло. Наче я сама вигадала всю цю напругу між нами.

Можливо, саме так і було.

Три коктейлі, маскарад, чоловік із красивими очима й надто довге життя поруч зі Станіславом, який давно на мене не дивився як на жінку. Мабуть, моєму голодному самолюбству вистачило кількох поглядів незнайомця, щоб домалювати історію там, де її не було.

Я не стала мучити більше себе думками і повернулася до Елі.

— Ну? — вона одразу відклала телефон.

— Що «ну»?

— Судячи з твого обличчя, ви або посварилися, або одружилися.

Я сіла на лежак і взяла чашку кави, яка вже встигла трохи охолонути.

— Він побачив слід від обручки.

Еля замовкла, і я зробила ковток, хоча тепер кава здавалася занадто гіркою.

— І?

— І...нічого.

Саме це «нічого» дратувало найбільше, бо я чекала чого завгодно: осуду, питань, або можливо, навіть якоїсь гидкої фрази про заміжніх жінок, які танцюють перед чужими чоловіками. А він просто...ніби вимкнувся.

Мені байдуже, що ви робите зі своїм шлюбом... Ці слова крутилися в голові весь день.

Ми з Елею трохи поплавали, потім пішли на масаж, гуляли містом і навіть зайшли в маленьку кондитерську, де вона змусила мене спробувати тістечко з фісташковим кремом. Я сміялася, фотографувала усе підряд, слухала її історії й робила все, що мала робити жінка на відпочинку.

Тільки очі постійно шукали високу фігуру в натовпі. Особливо у холі, біля ресторану або на терасі. Я ловила себе на цьому й одразу злилася.

Що зі мною взагалі відбувається?

Мені майже тридцять, я заміжня, а не якась там дівчинка, якій усміхнувся красивий чоловік і вона вже придумала імена нашим дітям.

Хоча він навіть не усміхнувся і це ще більше добивало.

Близько сьомої ми повернулися в номер. Еля першою пішла в душ, а я впала на ліжко й нарешті взяла телефон.

Двадцять три повідомлення від Станіслава і сім від Лідії Петрівни. Але я прочитала лише перше від чоловіка.

«Коли награєшся, набери мене».

Хм... награєшся. Він думав, що я лише граюся.

Я відклала телефон екраном донизу і мені раптом стало так важко, ніби хтось повернув мене додому раніше, ніж я встигла сісти на потяг.

Для Станіслава це була гра. Моя образа,  поїздка, спроба не виконати хоча б один його наказ — усе гра.

Можливо, я й сама довго привчала його до цього. Що б не сталося, зрештою я поверталася. Заспокоювалася, вибачалася за тон і готувала каву.

Телефон знову засвітився, але цього разу повідомлення було не від Станіслава, а застосунок готелю.

«Спокуслива ніч. 20:00. Закрита зала другого поверху. Ваш номер обрано для участі. Запрошення для двох гостей».

Нижче з'явилися дві електронні картки з різними чорними символами. Моя і Елі.

Я відкрила свою. І побачила малюнок чорного сонця, а під ним маленький рядок:

«Ви можете відмовитися. Думаю, саме так і зробите».

Я перечитала і чесно кажучи, моєму здивуванню не було меж. Ні... Цього не може бути.

— Елю! — крикнула я.

І дівчина вибігла з ванної з рушником на голові.

— Якщо Стас приїхав, то я вистрибую з балкона першою. 

Я мовчки простягнула телефон, Еля прочитала запрошення, відкрила другу картку, а тоді знову повернулася до моєї.

— О-о-о. — Її губи повільно розтягнулися в усмішці.

— Не «о».

— Це дуже навіть «о». Нас обох запросили.

Я забрала телефон.

— Це він. Точно він...той незнайомець.

Я не мала доказів, але знала, точніше відчувала. Ця остання фраза була точно його. Так само як ранкова кава, або серветка. Він вже зрозумів, що мене дратує чужа впевненість у моїх рішеннях. І знову натиснув саме туди.

Еля ще раз глянула на власну картку. На її чорному тлі сріблився тонкий півмісяць.

— Мені, до речі, нічого образливого не написали.

— Вітаю.

— Може, мій таємничий незнайомець вихованіший.

Я подивилася на неї. Еля засміялася й кинула телефон на ліжко, але щось у її обличчі змінилося. Наче навіть для неї ця раптова гра вже встигла стати цікавішою, ніж вона хотіла показати.