Розділ 4. Сьогодні

Я прокинулася від того, що в роті було сухо, в голові гуло, а телефон десь зовсім поруч безперервно вібрував, наче оскаженілий.

Спочатку я навіть не розплющила очей. Лежала на животі, притиснувшись щокою до подушки, і намагалася зрозуміти, чому моє тіло почувається так, ніби вночі я не танцювала, а особисто тягнула цей готель на пагорб.

Потім згадала коктейлі. Один. Другий... Третій... Здається. Я застогнала й накрила голову ковдрою.

— Джозефіна прокинулася, — сонно сказала Еля з іншого ліжка.

— Замовкни.

— І тобі доброго ранку.

Телефон знову завібрував. Я все ж простягнула руку до тумбочки, намацала його й одразу примружилася від яскравого екрана. Сімнадцять пропущених. Одинадцять від Станіслава і шість від Лідії Петрівни. У грудях одразу похололо. Ну ось і все, свобода закінчилася.

Два дні, які здавалися такими простими ще вчора, раптом знову перетворилися на щось, за що мені доведеться виправдовуватися.

— Ого, — Еля теж сіла й подивилася на екран через моє плече. — Вас активно шукає сімейна рада.

— Не смішно.

— Ну погодься, трохи смішно.

Я глянула на час. На годиннику дев’ята двадцять. Сьогодні субота. Об одинадцятій Лідія чекатиме на свою вазу. 

— Господи. — Я впала спиною на подушки й заплющила очі.

— Вона проживе без вази.

— Ти не знаєш Лідію Петрівну.

— А вона не знає мене. І тому нам обом дуже пощастило.

Я мала б усміхнутися, але телефон знову задзвонив. Це був Станіслав. Цього разу я дивилася на його ім’я, поки дзвінок не стих сам.

Серце билося надто швидко. Дивно... Це був мій чоловік. Людина, з якою я спала в одному ліжку кілька років. Я знала, як він хропе, коли застуджений, який гель для душу купує й чому ненавидить оливки. І все одно боялася натиснути зелену кнопку.

Але я боялась не його, а розмови. Того тону, після якого я знову починала сумніватися у власній нормальності.

— Я передзвоню. — Я підвелася і Еля  кивнула.

Накинувши готельний халат, я вийшла на балкон. Ранкове повітря було прохолодним. Внизу між деревами гуляли люди, хтось біг вузькою доріжкою, біля входу в готель зупинилося таксі.

Світ жив. Моє ж життя зараз вмістилося в маленьку зелену кнопку на екрані яку я  натиснула і Станіслав відповів одразу.

— Ти де?! — Я аж відсахнулася від телефона.

Навіть не “привіт”. Не “з тобою все добре?”
Не “я хвилювався”.

— Доброго ранку, — сказала я, дивлячись на парк.

— Ладо, я тебе питаю, де ти?!

Його голос був гучний та дуже різкий. Я навіть уявляла, як він ходить квартирою, стискаючи щелепи. Можливо, вже в сорочці, яку вибрав для мами. Можливо, біля тієї самої коробки з вазою.

— Я поїхала з Елею відпочити.

На тому кінці зависла коротка і небезпечна тиша.

— Що ти зробила?

— Поїхала відпочити.

— Ти взагалі нормальна?

Мої пальці сильніше стиснули телефон.
Ось. Саме це... Я чекала навіть не хвилювання, не ніжності, а просто чогось іншого.

— Я дзвонив тобі всю ніч!

— Телефон був на беззвучному.

— Ти зникла з дому, нічого мені не сказала й вимкнула телефон!

— Я його не вимикала.

— Не чіпляйся до слів!

Я подивилася на свої голі ступні, на холодну плитку балкона і раптом відчула, як усередині починає закипати щось дуже знайоме. Але цього разу я не хотіла це мовчки ковтати.

— Ти навіть не запитав, які в мене плани на п’ятницю, Стасе.

— До чого тут це?

— До того, що я не ховалася.

— Ти моя дружина!

Я заплющила очі. Знову він за своє, наче це була його відповідь на все.

— А ти мій чоловік, — тихо сказала я. — Але це чомусь не заважає тобі приходити додому, коли захочеш, і навіть не писати мені.

— Не переводь тему.

— Я не переводжу.

— Мама чекає нас через півтори години! Ти залишила ту кляту вазу в коридорі! Вона вчора просила тебе про одну просту річ. Одну, Ладо!

Я не хотіла, але нервовий сміх сам вирвався з мого горла. 

— Ти дзвонив мені одинадцять разів через вазу?

— Я дзвонив, бо не знав, де ти!

— Ну тепер знаєш.

— Негайно повертайся додому.

Я замовкла, бо не “будь ласка”, не “давай поговоримо”, а негайно повертайся.

Може, ще кілька днів тому я б уже рахувала, скільки часу займе дорога. Просила б Елю збирати речі та вибачалася. Вигадувала, як пояснити Лідії Петрівні, чому ми запізнилися.

Але зараз я стояла на балконі готелю, де ще пахло вчорашньою ніччю, і чомусь згадала темний погляд незнайомця.

Він хотів мене... Я бачила це. Але навіть він, чужий чоловік, сказав, що чекатиме, поки я точно знатиму, чого хочу, а мій чоловік не запитав.

— Ні, — сказала я.

Настала тиша.

— Що?

— Я не повернуся сьогодні.

— Ладо, не доводь мене.

Щось усередині сіпнулося.

— До чого?

— Не починай цей цирк. Ти останнім часом поводишся як розбалувана дитина. Спочатку сцена через вечерю, тепер втекла з подругою. Тобі майже тридцять років, а не сімнадцять.

Я слухала його і з кожним його словом ставало всередині мене, якось тихіше.

— Ти закінчив? — запитала я.

— Ні, я не закінчив! Ти зараз збереш свої речі й…

Я натиснула червону кнопку і просто скинула не давши йому договорити.

Телефон одразу задзвонив знову. На екрані знову світився Станіслав. Дзвінок стих і почався знову. І так декілька разів. 

Я вимкнула звук. Руки тремтіли, але навіть не від страху. А від того, що я зробила щось зовсім не схоже на себе. Я кинула слухавку чоловікові.

Мій внутрішній голос одразу заговорив голосом Лідії Петрівни: невиховано, по-дитячому, жінка має вміти говорити.

А інший, зовсім тихий голос запитав: А він уміє?

Я повернулася в номер. Еля вже сиділа на ліжку з моєю пляшкою води в руках.

— Судячи з обличчя, ваза подала на розлучення.