Розділ 3. Джозефіна

До п'ятниці я ходила по будинку, як примара і з відчуттям, наче щось мало статися. І це точно, не чергова розмова зі Станіславом, після якої я знову залишуся винною у всьому. 

Ні. Це відчуття було іншим, якимось легким та навіть дитячим.

Я лежала в ліжку й слухала, як Станіслав збирається на роботу. У ванній шуміла вода, потім клацнула кришка його парфуму, і у шафі зашурхотіли плечики. Стас розгулював по квартирі так, ніби цей ранок нічим не відрізнявся від усіх інших.

Можливо, для нього й не відрізнявся, бо він навіть не знав, що моя дорожня сумка стоїть у шафі вже майже зібрана. 

Станіслав не знав, що сьогодні я їду на відпочинок. І я не сказала не тому, що хотіла втекти, він просто не питав. А я вперше не поспішала пояснюватися там, де мене навіть не намагалися почути.

Через кілька хвилин він зайшов у спальню вже одягнений. Красивий, зібраний, такий правильний чоловік, що поруч із ним моє життя мало б виглядати безпечним.

Колись мені казали, що з таким чоловіком не страшно. Дивно, але саме поруч із ним я навчилася боятися власних бажань.

— Я поїхав, — сказав він, навіть не піднявши очей від екрана.

— Добре.

Він підійшов і швидко торкнувся губами моєї скроні без зайвої ніжності.

— Не забудь про завтрашні плани, — додав біля дверей. — Мама чекатиме нас об одинадцятій.

Мама... Хм... в нашому домі слово “мама” чомусь завжди означало Лідію Петрівну.

Станіслав вийшов із кімнати і за кілька секунд внизу коротко пискнула сигналізація його машини.

Я залишилася сама і ще хвилину сиділа на ліжку, прислухаючись, ніби боялася, що зараз двері відчиняться знову, він повернеться і нарешті побачить, що зі мною щось не так.

Але не було нічого. І раптом, я зрозуміла, що ніхто мене не зупинить. Ця думка спершу налякала мене, а потім наповнила повітря в кімнаті свіжістю.

Я підвелася, дістала сумку з шафи й поставила на ліжко. Перевірила речі вдруге, хоча все було складено ще вночі. Купальник, крем, зарядка, білизна, сукня, джинси, светр. 

Ніби й нічого дивного не відбулося, просто жінка збиралася на два дні з подругою на відпочинок.

Це ж не втеча, не злочин і точно не зрада.
Просто два дні, але все одно в мені час від часу смикалася якась тривога.

А що скаже Станіслав, коли повернеться й не застане мене вдома? Що скаже Лідія Петрівна, коли в суботу не отримає свою порцелянову вазу?

Ваза стояла в коридорі біля комода, так як я її залишила. Вчора я кілька разів думала, що, може, варто взяти її із собою, щоб не було проблем. І щоб потім Станіслав не сказав, що я підвела його матір, а вона не дивилася на мене тим своїм поглядом, від якого я завжди почувалася винуватою дівчинкою.

Я поставила чашку в раковину, яку тримала в руках, взяла сумку й пройшла повз коробку. Ваза залишиться вдома.

І від цього маленького, майже смішного бунту в мене так сильно закалатало серце, ніби я щойно зробила щось справді заборонене.

Еля чекала мене біля свого салону з двома стаканами кави й такою усмішкою, наче ми не на відпочинок їхали, а грабувати банк.

— Ну що, пані Мироненко, — сказала вона, окинувши мене поглядом. — Сьогодні, ви вперше в житті зробили щось без дозволу.

— Не перебільшуй. — Я забрала в неї каву.

— Я не перебільшую, просто насолоджуюся цим історичним моментом.

— Я просто їду на два дні.

— А звучить так, ніби ти виправдовуєшся перед невидимою свекрухою.

Я хотіла щось відповісти, але не знайшла, що саме, бо вона мала рацію. Я справді виправдовувалася навіть тоді, коли поруч не було ні Станіслава, ні Лідії Петрівни. Просто вони вже давно жили в моїй голові.

Еля, здається, прочитала це по моєму обличчю, бо просто взяла мою сумку й попрямувала до машини.

— Все. Досить думати. Два дні ти не дружина, не невістка й не служба доставки ваз. Ти просто Лада.

Просто Лада... Це прозвучало так незвично, що хотілось заплакати.

Дорогою я вперше за багато місяців засміялася. Еля розповідала дурнуваті історії зі свого салону, згадувала клієнтку, яка після розлучення зробила собі манікюр з блискітками, бо, як сказала, “якщо життя тріснуло, нехай хоч нігті сяють”.

Я слухала й сміялася, а потім раптом ловила себе на тому, що дивлюся у вікно й усміхаюся просто так. Без причини.

Мені було добре, але десь на дні цього доброго все одно лежала тривога, як камінчик у взутті. Я кілька разів брала телефон, перевіряла повідомлення від Станіслава й щоразу бачила порожній екран.

Мене не було вдома, а він навіть не знав цього. І спершу від цього ставало легше, а потім, чомусь боляче. Я злилася на себе за те, що досі чекаю бодай якогось знаку від чоловіка, який зазвичай помічав мене лише тоді, коли я переставала бути зручною.

— Прибери телефон, — сказала Еля, не повертаючи голови.

— Я просто дивилася час.

— Ага. І час у тебе називається “чи не написав Стас”.

— Ти сьогодні нестерпна.

— Зате щаслива.

Ми приїхали в курортне містечко після обіду. Воно було невелике, чисте й, з вологими тротуарами після дощу. У повітрі пахло хвоєю, а десь за готелем виднілася темна смуга лісу.

Готель стояв на невеликому пагорбі.
Великі вікна, високі двері, тераси з тонкими металевими перилами. Він виглядав так, ніби сюди приїжджають люди, які вміють відпочивати по-справжньому, без почуття провини. Тобто не такі як я.

Я зупинилася посеред холу, тримаючи ручку сумки, і раптом відчула дивну радість. Блін, я справді тут... Не вдома біля раковини з його чашкою. А тут!

— Якщо ти зараз заплачеш, — прошепотіла Еля, — я скажу всім, що це алергія на свободу. — я аж, пирснула сміхом.

На рецепції нам видали картки від номера й одразу повідомили, що ввечері в готелі відбудеться закритий маскарад для гостей.

— Дрескод вільний, але маски можна буде взяти біля входу в залу, — сказала адміністраторка. — Початок о дев’ятій.