Розділ 2. Зручна дружина

Ранок почався з крапання. Не з будильника, не з кави, не з поцілунку в плече, як у тих дурнуватих відео роликах у тік-току, де жінка прокидається красивою, виспаною й коханою.

В саме з жахливого та дратуючого крапання. Змішувач у ванній знову підтікав, хоча Станіслав ще два тижні тому сказав, що “подивиться”. Саме так... подивиться. Не полагодить, не викличе майстра, не купить новий, а просто подивиться. У його світі багато речей можна було залишити в підвішеному стані, якщо вони не заважали особисто йому.

Я лежала на своєму боці ліжка й дивилася в стелю. На тумбочці біля мого ліжка лежала обручка. Я дивилася на неї довше, ніж треба було. Наче чекала, що вона саме підкаже, що тепер робити. Вдягнути назад? Залишити? Сховати в шухляду? Кинути у смітник разом із учорашньою вечерею?

Але я нічого не зробила, просто лежала й слухала, як у ванній капає вода, а поруч спокійно спить мій чоловік.

Станіслав лежав на спині, трохи повернувши голову до вікна. Його обличчя уві сні було таким спокійним і майже хлопчачим. Колись мене це розчулювало, але тепер я дивилася й думала, що навіть уві сні він здається мені чужим. Між нами було менше метра і ціле життя, у якому я поступово перестала бути собою.

Я підвелася тихо, щоб не розбудити його.
Накинула халат, босими ногами пройшла по прохолодній підлозі й зайшла у ванну. 

Крап...Крап...Крап...

Я підкрутила кран сильніше і на секунду вода перестала падати, але потім знову зібралася важкою краплею на носику змішувача й впала в раковину.

Я заплющила очі. Здавалося б, дрібниця, просто вода. Але в мене раптом усе всередині сіпнулося від роздратування.

Бо таких “просто” було надто багато. Просто кран, чашка, яку він учора знову залишив біля дивана, шкарпетки біля ліжка, хоча кошик для білизни стояв за три кроки, моя помада, яку він посунув у шухляду, бо “на раковині безлад”. Просто його мати, яка телефонувала частіше, ніж моя власна.

Я вмилася холодною водою і шкіра на обличчі трохи стягнулася й саме це відчуття чомусь привело мене до тями. Я почистила зуби, зібрала волосся в низький хвіст і довго дивилася на дві щітки в склянці.

Його стояла рівно, а моя, як завжди, трохи нахилилася. Я поправила її, і потім сама розсердилася на себе.

Навіщо? Серйозно, Ладо, навіщо тобі треба, щоб навіть зубна щітка стояла правильно?

На кухні мене зустрів запах учорашньої їжі, який не вивітрився повністю, хоча я відчинила вікно ще ввечері. У смітнику лежала вечеря, яку я готувала майже дві години. Я зав’язала пакет занадто різко, і пластик неприємно хруснув у пальцях.

Поки закипав чайник, я машинально почала робити каву Станіславу. Дістала його улюблену чашку, насипала каву, поставила капсулу в кавомашину, перевірила рівень води. Усе на автоматі. Тіло виконувало знайомі рухи раніше, ніж голова встигала запитати: а навіщо?

Він пив каву без цукру, але з краплею молока. Не холодного, лише трішки підігрітого. Бо від холодного, за його словами, “псується смак”.

Я знала, яка кава йому потрібна зранку, яку сорочку він обере для зустрічі з партнерами. Я знала, що він не любить запах кінзи, не терпить мокрих рушників на гачку й дратується, коли хтось говорить по телефону надто голосно.

Я знала про нього стільки дрібниць. А він учора не знав, що я чекала його до ночі й повільно ламалася над двома холодними тарілками.
Хоча, може й знав, просто це не здавалося йому важливим.

Станіслав зайшов на кухню, коли кава вже стояла на столі. У свіжій сорочці, з вологим волоссям, поголеним обличчям і телефоном у руці. Він мав такий вигляд, ніби вчорашнього вечора не існувало.

— Доброго ранку, — сказав він.

— Доброго.

Він узяв чашку, зробив ковток і скривився.

— Трохи гаряча.

Я подивилася на нього і чомусь саме ця фраза, стала краплею, яка впала не в раковину, а десь мені всередину.

Хм...трохи гаряча...Звісно...

Я могла чекати його три години, викидати вечерю, знімати кільце перед сном, лежати поруч із ним до ранку й думати, чи варто залишатися в цьому шлюбі. А вранці він міг сказати тільки те, що кава трохи гаряча.

— Можеш зачекати поки охолоне, — відповіла я.

Станіслав підняв на мене очі. Мабуть, у моєму голосі було щось не те. 

— Ти сьогодні якась дивна.

Я ледь не засміялася. Дивна... Не нещасна, в саме дивна для нього.

— Погано спала.

Це було правдою. Однією з тих правд, які нічого не пояснюють.

Стас кивнув, ніби відповідь його цілком влаштувала, і сів за стіл. Я помітила, що він не дивиться на мою руку. Невже йому справді було все одно? Чи він просто не помічав? І я не знала, який варіант болючіший.

— У суботу виїдемо об одинадцятій, — сказав він, гортаючи щось у телефоні. — Мама просила приїхати раніше.

— Угу.

— І будь ласка, без запізнень. Минулого разу вона чекала.

Минулого разу ми запізнилися на сім хвилин, бо Станіслав шукав ключі від машини, які сам залишив у кишені іншого пальта. Але Лідія подивилася тоді на мене так, ніби це я особисто зруйнувала розклад її ідеальної суботи.

— Добре, — сказала я.

Станіслав допив каву, поставив чашку в раковину, хоча посудомийна машина була поруч і відкрита. Потім швидко поцілував мене в скроню. 

— Я сьогодні буду пізно.

Ну звісно. Я навіть не запитала, наскільки пізно.

Після нього в квартирі стало тихіше. У раковині стояла чашка з коричневим слідом кави. На столі залишилася крихта від тосту. На спинці стільця висів його піджак, який він забув забрати, а через пів години, я знала, напише мені: “Піджак у машині чи вдома?”

Я прибрала чашку в посудомийку, витерла стіл, підняла з підлоги маленьку нитку, яка причепилася, мабуть, до його шкарпетки, закрила вікно і винесла сміття.

Усе це можна було зробити за десять хвилин. Але кожен рух чомусь дратував так, ніби я не прибирала квартиру, а повертала себе в клітку.