Розділ 1. Вечеря, яка охолола

Лада

Я зрозуміла, що вечеря остаточно зіпсувалася, коли соус на сковорідці взявся тонкою плівкою, а картопля втратила той апетитний золотистий блиск, заради якого я тримала її в духовці ще сім зайвих хвилин.

Я стояла біля плити в домашній сукні, зібравши волосся шпилькою, і дивилася на годинник на екрані телефона.

22:47. Станіслав мав бути вдома о восьмій.

Тоді я ще підрізала зелень для салату й думала, що сьогодні все буде інакше. Не тому, що для цього були якісь причини. Просто іноді людина тримається за якусь дурну надію, яка не встигає вчасно здохнути.

О дев’ятій я переставила тарілки ближче до краю столу. Так, ніби він зайде, побачить їх і скаже:

“Ти чекала? Вибач, я мав попередити”.

О пів на одинадцяту вже не хотіла ні їсти, ні чути його пояснень. Телефон лежав на столі екраном догори. Жодного повідомлення. Жодного пропущеного. Ніби я була не дружиною, яка чекала вдома, а вазою біля вікна. 

Я відкрила месенджер і вкотре перечитала своє повідомлення:

“Ти скоро?”

Надіслано о 20:36, а прочитано було о 20:39. І все.

Це “прочитано” іноді ображало більше, ніж мовчання. У ньому було щось принизливе. Ніби він побачив, що я є, оцінив важливість цього факту і спокійно відклав мене на потім.

Я сіла за стіл. Переді мною стояли дві тарілки, два келихи, акуратно складені серветки й маленька свічка у скляній баночці. Я запалила її ще о восьмій. Зараз віск просів майже до дна, ґніт нахилився вбік, полум’я стало маленьким і нервовим.

Мені раптом стало смішно. Так, як буває, коли дивишся на власні старання збоку й бачиш, наскільки вони непотрібні.

Я приготувала вечерю для чоловіка, який не прийшов, одягла сукню яку все одно не помітить, врешті-решт, навіть поставила на стіл його улюблену мінералку, хоча сама ненавиділа її присмак.

І сиділа тепер посеред нашої кухні, у нашій  квартирі, в нашому ідеальному шлюбі, де давно не було нічого, крім моєї дурної звички чекати.

Раптом у замку клацнув ключ. Я навіть не встала, лише подивилася на дверний проріз, за яким через кілька секунд з’явився Станіслав.

Він зайшов у кухню в темно-сірому пальті, з телефоном у руці й тією зосередженою складкою між бровами, яку носив частіше, ніж обручку. Його волосся було трохи вологим від дощу, а на плечах блищали дрібні краплі. Він навіть не подивився на стіл спочатку. Тільки зняв пальто, опустив погляд у телефон й щось швидко дописав.

— Ти вечерятимеш? — запитала я.

Мій голос прозвучав рівно і навіть спокійно. Я сама собі майже повірила.

— Вже пізно. — Станіслав нарешті глянув на стіл.

І сказав він це так, ніби я сама винна, що час не зупинився на восьмій.

— Я знаю. — Я повільно кивнула.

— То навіщо чекала?

Ось так. Без злості та грубості. Просто практичне запитання людини, для якої чуже очікування — це дивна витрата часу.

— Бо ти сказав, що будеш о восьмій. — Я опустила погляд на тарілку.

— У мене була зустріч.

— Ти міг написати.

Станіслав відклав телефон на стільницю, але екран лишився світитися. Там було якесь робоче листування, те, що в його житті завжди мало більше ваги, ніж моя присутність.

— Ладо, я не завжди можу звітувати за кожні пів години.

— Я не просила тебе звітувати. Я просила сказати, що ти не прийдеш. — Я підняла на нього очі.

Станіслав провів рукою по волоссю, наче я вже встигла його втомити.

— Ти знову починаєш?

У цій фразі було стільки звичного, що мені захотілося заплющити очі. “Ти знову починаєш” означало, що я перебільшую,  драматизую, створюю проблему там, де її немає та псую вечір.

Колись я сперечалася з цим, пояснювала та доводила, що мені боляче. Тепер я просто сиділа й дивилася, як пара вже давно зникла з їжі.

— Ні, — сказала я. — Я не починаю. Я просто хочу зрозуміти, коли ми стали такими.

Станіслав зняв годинник і поклав його поруч із телефоном. Дорогий подарунок від його батька на нашу першу річницю весілля. Мені тоді подарували сережки, які обрала його мати. Я жодного разу їх не вдягла після тієї вечері.

— Якими? — сухо запитав Станіслав.

— Чужими.

Він усміхнувся куточком губ, так, ніби я сказала щось дитяче й недоречне.

— Ми не чужі. Ми одружені.

— Це не одне й те саме.

Станіслав сперся долонями об стільницю. Між нами був стіл, дві тарілки й майже два роки мовчання, яке ми обоє вперто називали шлюбом.

— У нас нормальне життя, Ладо.

Я тихо засміялася. Один короткий звук. І вийшов він якось, сам по собі.

— Нормальне?

— Так. Нормальне. Квартира, стабільність, плани. Я працюю. Ти маєш усе, що потрібно.

— А я?

— А що ти? — Він насупився.

— Я в цих планах де, Стасе?

Він не любив, коли я називала його Стасом під час серйозних розмов. Казав, що це звучить по-підлітковому. На людях я мала казати “Станіслав”. Вдома як хочу, але так, щоб без цього “нервового тону”.

Зараз тон у мене був спокійний. І, мабуть, саме це йому не сподобалося.

— Ти моя дружина, — відповів він після паузи.

— Це не відповідь.

Його обличчя помітно напружилося. Він відвернувся, відкрив холодильник, дістав пляшку води. Пив прямо з горла, хоча раніше сам робив мені зауваження за таку “неохайність”. Я дивилася на нього й думала, що знаю кожен його рух. Як він ставить пляшку, як поправляє манжет, як відводить погляд, коли не хоче говорити.

Ми були близькими настільки, наскільки можуть бути близькими люди, які вивчили звички одне одного, але давно перестали цікавитися душею.

— Ти втомилася, — сказав він. — Тому й накручуєш себе.

— Я не накручую.

— А що ти робиш?

Я подивилася на свічку й полум’я смикнулося, ніби теж не знало, триматися чи згаснути.

— Я питаю, чи все ще я тебе цікавлю?

Станіслав мовчав кілька секунд. Я чекала, що зараз він підійде, сяде навпроти й скаже щось неідеальне, але справжнє. Можливо: “Я не знаю, як ми до цього дійшли”. Або: “Мені теж важко”. Або хоча б: “Ладо, давай поговоримо”.