18

Переді мною — червона сукня, що ніби палає власним полум'ям серед консервативного одягу, елегантна чорна спідниця, строгий жакет із тонкою строчкою і несподівано… привид мого минулого, що з'являється на периферії свідомості.

Він з'являється несподівано, без попередження чи запрошення — не через дзвінок, який можна проігнорувати, не через повідомлення, яке можна залишити непрочитаним, а через невловиму тінь в голові, яка підкрадається тихо й непомітно, коли я думаю про поїздку далеко від Києва.

Сергій.

Це ім'я навіть у внутрішньому монолозі звучить, як скрегіт металу по склу — різкий, неприємний звук, що викликає мурашки по шкірі та змушує стискати зуби.

Намагаюся приглушити цей звук у своїй голові, але він все одно проривається крізь бар'єри, які я так старанно будувала останні місяці.

Колись я щиро вірила, що він — мій надійний притулок у бурхливому світі, острівець спокою та розуміння серед життєвого хаосу.

Його обійми здавалися фортецею, де ніщо погане не могло мене торкнутися. А потім, крок за кроком, день за днем, виявилося, що він сам — нищівна буря, руйнівний ураган емоцій та маніпуляцій, від якого нема жодного прихистку, жодного сховку, жодної можливості захиститися, навіть коли ховаєшся у найдальшому куточку власної душі.

Ти без мене ніхто, — сказав він після нашої останньої сварки.

Ніхто тебе не витримає, крім мене.

Ти ні на що не здатна сама.

І я повірила. Дурна, закохана і дуже втомлена.

Тому я втекла.

Без попередження. Без плану.

Просто зібрала сумку й втекла в іншу частину міста... але найгірше було в тому, що я дійсно не вірила, що зможу жити окремо від нього. Мій власний голос був майже повністю стертий.

Сергій знав це. Знав і використовував. Якби ви бачили мене тоді, навіть не впізнали б. Я боялася власної тіні, перепитувала тричі перед тим, як щось вирішити, і здригалася від різких звуків.

Кожен телефонний дзвінок змушував моє серце вистрибувати з грудей. Я ходила, дивлячись під ноги, ніби намагаючись стати меншою, непомітнішою.

Пам'ятаю той день, коли розуміння прийшло раптово — як удар блискавки. Я стояла в супермаркеті, тримаючи в руках два різні сорти чаю, і не могла вирішити, який купити. В голові крутилося: "Що скаже Сергій? Яку марку він схвалить? А якщо я вгадаю неправильно..."

І тоді сталося щось дивне. Жінка похилого віку поруч зі мною сказала своєму чоловікові: "Любий, я візьму той, який мені подобається. Це лише чай."

Це лише чай. А я була готова розплакатися через нездатність самостійно вибрати коробку з листям.

Того вечора я втекла.

А коли моє життя налагодилося, пройшли довгі місяці і я нарешті змогла дихати повними грудьми, він знову з'явився, ніби чекаючи, щоб вдарити сильніше.

Я знаю, що це не випадковість. Сергій ніколи нічого не робить просто так. Йому потрібно щось: увага, підтвердження своєї влади або шанс знову проникнути в моє життя.

Я так довго відбудовувала себе заново. Крок за кроком, день за днем, як терплячий реставратор, що повертає до життя пошкоджену картину.

Щоранку дивилася в дзеркало й повторювала: Я маю право обирати. Я маю право бути собою. Я маю право на помилки.

І ось тепер — одне повідомлення, одна зустріч, яка загрожує зруйнувати весь цей крихкий фундамент.

Тому ця поїздка, це ділове відрядження — саме те, що мені потрібно. Як примусова евакуація з території, де може статися вибух. Поставити між нами кілометри, різні часові пояси, купу роботи і нові враження.

І нехай поруч справжній айсберг у тілі людини, але мені з ним набагато безпечніше. Саме з таким, як Себастіанським — холодним, раціональним, передбачуваним.

Він має свої правила і дотримується їх. У нього немає емоційних гойдалок, несподіваних спалахів гніву, прихованих образ, що вибухають тоді, коли ти найменше цього очікуєш.

Так, він може придушити одним поглядом. Так, мої коліна тремтять, коли він підвищує голос. Але в його очах немає того хижого задоволення, яке я бачила в Сергія, коли той вловлював мій страх.

Мій бос ніколи не скаже: "Ти без мене — ніхто". Він скаже: "Це неприйнятний результат, переробіть". І в цьому — величезна різниця.

Мася м'яко муркоче, ніби нагадуючи: Ти вже не там, ти в безпеці.

Я гладжу її по спині й шепочу:

— Знаєш, Масю, якби Сергій бачив мене зараз. Їду в Лондон. З босом, якого боїться вся компанія. І знаєш що? Я більше не боюсь. Хоча Себастіанський іноді й лякає, але це зовсім інше.

Досить з мене спогадів та депресивності. Я підводжусь, беру червону сукню і рішуче кладу її зверху чемодана.

— Якщо вже їхати — то з впевненістю, — кажу Масяні. — Я тепер нова я. Сильна, стильна і… ну, принаймні, здатна зібрати власний чемодан.

***

В аеропорту людно й шумно. Я тримаю паспорт, посадковий, ручну поклажу і пакетик з імбирними цукерками. Не тому, що захитує, а тому, що я — трішки драма-квін, і в моїй голові польоти — це як сцена з фільму. З фільму, де сюжет розгортається навколо катастроф, а не про «П'ятдесят відтінків сірого».

Захар Богданович вже чекає на мене. Він прибув завчасно, як і належить людині його рівня дисципліни та пунктуальності.

У бездоганно скроєному темному костюмі, що підкреслює його статус і характер. В руках – планшет, напевно з усіма документами та робочими матеріалами, які він переглядав, чекаючи на мене. На обличчі – жодного натяку на емоції, наче він навмисно надягнув маску професійної байдужості.

Стоїть прямо і нерухомо, неначе вирізана з холодного мармуру статуя серед хаосу аеропорту. Єдине, що видає в ньому звичайну людину – це елегантна дорожня сумка, яка охайно розташована поруч із ним.

— Ви запізнились, — каже він, глянувши на годинник.

— На п’ять хвилин! — виправдовуюсь я, знімаючи капюшон. — Це Київ. Тут час живе за своїми правилами… і тролейбусами…

Він нічого не відповідає, просто розвертається і йде в напрямку гейту.