17

Моя квартира нагадує поле бою, де невидимий ворог уже переміг. Одяг розкиданий по всіх поверхнях, косметика захопила територію ванної кімнати, а я — головнокомандувачка цього безладу — стою посеред кімнати в повній розгубленості.

— Масю, що брати з собою в ділову поїздку? — питаю я в кицьки, яка з царською байдужістю влаштувалася в моєму відкритому чемодані.

Масяня лиже лапу, ніби кажучи: "Не моя проблема, людино. Я в цьому не розбираюся".

— Дякую за підтримку, — бурмочу я, дістаючи телефон.

Відкриваю чат з GPT, мій останній шанс на порятунок.

— Що взяти з собою в ділову поїздку до Лондона? — друкую я, відчайдушно сподіваючись на мудру пораду.

Через кілька секунд отримую відповідь: Рекомендую взяти діловий одяг, зручне взуття, гаджети з відповідними адаптерами, базову косметику та засоби гігієни, документи, кредитні картки та готівку.

— О, та невже? А я думала взяти бікіні і шльопанці! — кричу я в стелю, поки Масяня дивиться на мене так, ніби сумнівається в моїй психічній стабільності.

— Конкретніше, будь ласка! — друкую я, намагаючись не розбити телефон об стіну. — Яку саме одяг? Скільки комплектів? Які аксесуари?

Масяня демонстративно потягується в чемодані, займаючи ще більше простору. Я нахиляюся до неї:

— Ти ж знаєш, що не їдеш зі мною, правда?

Кицька дивиться на мене з таким виразом, ніби це я тут зайва.

Для триденної ділової поїздки рекомендую взяти: два-три ділових костюми або комбінації блузки та спідниці/брюк, одну пару класичних туфель та одну більш зручну, одну сукню для вечері, базовий набір прикрас... — читаю я відповідь.

— Нарешті щось конкретне! — вигукую я, скидаючи купу одягу на диван і починаючи сортувати.

Раптом спотикаюся об тюбик крему, що невідомо звідки з'явився на підлозі, і гепаюся прямо на гору одягу на дивані.

— Це ж треба, — зітхаю я, лежачи на імпровізованій подушці з блузок та суконь. — Другий раз за два дні падаю. Може, мені варто записатися на балет для покращення координації?

Масяня спостерігає за моїми пригодами з виразом абсолютної вищості. Вона виходить з чемодана, обережно перестрибує через розкидані речі і сідає поруч з моєю головою, ніби кажучи: І це та людина, яка має подорожувати з важливим бізнесменом?

— Не дивись на мене так! — кажу я їй. — Між іншим, я їду з найпохмурішим і найсуворішим чоловіком у всьому Києві. Думаєш, це легко?

Знову хапаю телефон і пишу GPT: "А що брати, якщо твій бос — людина-айсберг з емоційним діапазоном чайної ложки?"

Після хвилини очікування отримую відповідь: Для роботи з емоційно стриманими колегами рекомендую взяти: беруші для ігнорування крижаного мовчання, термобілизну на випадок раптових заморозків у спілкуванні, і запас шоколаду для підтримки власного емоційного благополуччя.

— Дуже смішно, — бурмочу я, хоча ідея з шоколадом звучить непогано.

Знову дивлюся на гору одягу, і раптом мене осяює геніальна думка: а що, якщо я спробую... виглядати професійно?

Кішка дивиться на мене з виразом "та невже?"

— Ти мені не віриш? — обурююсь я. — Я можу бути серйозною! Можу бути... айсбергом! І взагалі, чому він такий холодний? Може в дитинстві його налякав надто емоційний клоун? Або він боїться, що якщо посміхнеться, то його обличчя тріснеся на дрібні шматочки? Добре, добре я знаю справжню причину…

Починаю імітувати вигаданий монолог Захара Богдановича: "Панночко, не розсипайте папки на килим. Панночко, припиніть дихати так голосно, ви порушуєте мою концентрацію. Панночко, ваша посмішка занадто яскрава — приглушіть її на сімдесят пʼять відсотків…”

Масяня, здається, з неприхованим скептицизмом оцінює моє театральне перевтілення, її мудрі котячі очі немов кажуть: "Не дуже переконливо, людино".

З царською грацією вона повільно розтягується на акуратно складеній купі речей, які я щойно з таким зусиллям відсортувала, ніби демонструючи власну владу над територією та цілковиту байдужість до моїх подорожніх проблем.

— Знаєш, що найгірше? — питаю я, відштовхуючи кицю і рятуючи свою чорну блузку від шерсті. — Я буду з ним три дні. ТРИ. ДНІ. В чужому місті! Уявляєш, скільки можливостей зганьбитися? Я встановлю новий особистий рекорд!

Раптом я завмираю з сукнею в руках.

— А що, як я візьму цю червону сукню? — шепочу я змовницьки. — Ну, суто гіпотетично. Для якогось... ділового вечері. Чи непередбачуваної ситуації.

Масяня дивиться на мене так, ніби я щойно запропонувала їй перейти на вегетаріанство.

— Тобі важко мене зрозуміти, правда? — зітхаю я, кладучи сукню поверх чемодана. — Це не лише ділова поїздка, це... перевірка. Він скаже: "Будь ласка, принесіть мені документи", а насправді матиме на увазі: "Подивимося, чи зможете ви їх взагалі знайти, не загубивши по дорозі себе, свою парасольку і здоровий глузд".

Я відкриваю чемодан ширше і порівнюю два костюми, тримаючи їх перед дзеркалом. Один строгий, темно-синій, другий — трохи яскравіший, з натяком на індивідуальність.

— Який з них скаже "я професіонал, але не робот"? — запитую я Масю, яка, здається, почала дрімати під шум моїх страждань. — Ну що ж, спи собі тоді…

Зітхаю й повертаюся до пакування. З чемодана на мене дивиться кілька суворих блузок і костюмів, один запасний комплект білизни, зарядні пристрої та косметичка — усе як у списку. Здається, я готова до поїздки з людиною-айсбергом, хоча червона сукня так і манить своєю яскравістю посеред монохромного гардеробу.