16

Виходжу з жіночої вбиральні, відчуваючи дивний дискомфорт. Рухи здаються незграбними, ніби моє тіло раптом стало чужим.

Хвилювання наростає з кожним кроком до кабінету боса, перетворюючись на справжню бурю емоцій всередині.

Долоні починають пітніти, а серце стукає так голосно, що, здається, його можна почути за кілометр.

Що йому від мене потрібно? Чому саме зараз він вирішив поговорити? Невже Аліна розповіла йому ще щось, про що я не знаю? Можливо, вона поділилася якимись деталями моєї біографії про які я й сама не в курсі?

Бо, як свідчила наша розмова — фантазія в неї надзвичайно бурхлива.

— Нічого страшного, — шепочу собі під ніс. — Просто професійна розмова. Спокійно, Марино. Ти все-таки на роботі.

Підходячи до дверей його кабінету, я намагаюсь зібратися з думками, але в голові суцільний хаос. Можливо, якщо я виглядатиму впевненою і професійною, то зможу виправити те враження, яке склалося у нього після розмови з Аліною.

Зробивши глибокий вдих, я стукаю в двері.

— Заходьте, — чую його глибокий голос з іншого боку.

І тут мені в голову приходить "геніальна" ідея: зайти з усією впевненістю топ-менеджера міжнародної корпорації. Так, саме так! Я випрямляю спину, високо підіймаю підборіддя і рішуче відчиняю двері.

Проте доля має інші плани на мою професійну появу.

Коли я відчиняю двері з надмірним ентузіазмом і роблю крок уперед, мій лівий підбор раптом чіпляється за невидимий виступ на порозі. Світ перед очима починає обертатися зі швидкістю каруселі.

— Ой-й-й! — тільки й встигаю вигукнути, перш ніж мій внутрішній гіроскоп остаточно відмовляє.

Наступної миті я виконую щось середнє між балетним па та вільним падінням, відчайдушно розмахуючи руками в повітрі, немов намагаючись злетіти. Моя папка з документами, яку я навіть не пам'ятала, що тримаю, катапультується з рук, і аркуші ефектно розлітаються по всьому кабінету, як святковий конфеті.

Час сповільнюється. Я бачу здивований вираз обличчя Захара Богдановича, який підіймається з-за свого столу, ніби в сповільненій зйомці. Його рот відкривається, щоб щось сказати, але я вже не чую слів. Бо моє приземлення неминуче — і воно відбувається прямо на м'який килим його кабінету, з неабияким гуркотом і драматизмом.

— Марино! Ви в порядку? — його голос звучить наче з іншого виміру, коли я нарешті приземляюсь, примудрившись в останню мить виставити руки й коліна вперед.

І ось я, новенька секретарка Захара Богдановича, стою на чотирьох у його кабінеті, як кішка, готова до стрибка. Окрім одного — кішки зазвичай приземляються граційно, а я виглядаю як... ну, як людина, яка щойно ефектно впала на очах у свого боса.

— Цілком, — видихаю я, відчуваючи, як моє обличчя спалахує всіма відтінками червоного. — Просто вирішила... перевірити якість вашого килима. Дуже... м'який.

На мить у кабінеті западає цілковита тиша. Я боюсь підняти погляд, але коли нарешті наважуюсь, то бачу, що Захар Богданович, цей суворий директор, якого всі бояться, ледве стримує... посмішку?

— І який же ваш вердикт щодо килима? — питає він, підходячи до мене і простягаючи руку, щоб допомогти встати.

— Однозначно п'ять зірок, — відповідаю я, приймаючи його допомогу і намагаючись зберегти хоч крихту гідності. — Рекомендую для екстремальних падінь.

Захар Богданович простягає руку, і мої пальці зустрічаються з його. Вони теплі й на дотик трохи грубуваті, так само як і їх власник. Тільки він зовсім не теплий.

Одним потужним рухом він витягує мене з "м'якого п'ятизіркового килима", і я нарешті можу повернутися з ролі домашньої кішки до ролі секретарки.

— Дякую, — бурмочу я, намагаючись непомітно струсити пилюку з коліна. — Ви, власне, викликали мене?

Захар Богданович проводить пальцями по своєму гладкому, виразному підборіддю, і його погляд ковзає від мене до розсипаних по підлозі паперів і назад.

— Знаєте, після такої ефектної появи всі думки просто вилетіли з голови, — зізнається він, і в куточках його очей з'являються ледь помітні зморшки. — Можливо, мені варто дати вам кілька хвилин, щоб... зібратися?

— О, не хвилюйтеся! — відмахуюся я, нахиляючись, щоб зібрати папери. — Я ж тільки три дні тут працюю. Через тиждень ви взагалі будете в шоці від моєї ефектності.

Його брови різко зсуваються до перенісся, утворюючи глибоку вертикальну зморшку. Гумор явно не є його сильною стороною.

— Тобто... ефективності, — швидко виправляюся я, відчуваючи, як у горлі пересихає. — Моєї роботи. Ефективності моєї роботи.

Я вичавлюю з себе посмішку, яка, напевно, більше нагадує гримасу людини, що випадково проковтнула лимон.

Захар Богданович продовжує дивитися на мене з виразом, який я не можу розшифрувати — щось середнє між здивуванням і науковим інтересом, ніби я рідкісний експонат, який несподівано заговорив. Він взагалі надто складний персонаж. Його обличчя — непроникна маска, яку неможливо прочитати. Можливо, він зараз думає про устриць, а не про свою незграбну помічницю...

— Ну, сподіваюся, ваша ефективність не включатиме регулярні... перевірки якості офісних килимів, — нарешті відповідає він, допомагаючи мені зібрати останні аркуші. — Хоча мушу визнати, ваш метод досить... оригінальний.

— Я взагалі дуже творча особистість, — мимрю я, нарешті зібравшись із думками. — То яка причина моєї появи?

Будь ласка, тільки не його розмова з Аліною — тільки не це. Я заперечуватиму все!

Захар Богданович різко випрямляється, обличчя знову набуває того відстороненого, крижаного виразу, який я бачила вперше, коли побачила його.

— У мене заплановане важливе відрядження до Лондона на цих вихідних, — голос звучить суворо і професійно. — Вам необхідно поїхати зі мною.

Я відчуваю, як мої очі розширюються від несподіванки. Лондон? Я? З ним?

— Вам потрібно забронювати готель та викупити квитки, — продовжує він, ніби не помічаючи мого здивування. — Я вже надіслав на вашу пошту детальну інструкцію з усіма вимогами.