15

Марина

— Що ти зробила?! — мої очі буквально вилазять з орбіт, коли до мене доходить весь масштаб того, що тільки-но повідомила Аліна. Я відчуваю, як всередині все холоне від жаху і обурення.

— Ну, не дивись ти так на мене, наче я щось жахливе зробила. Правду я сказала Захару Айсберговичу, нічого більше. Він так морально тиснув на мене своїми запитаннями, що я просто не змогла втриматись. Один його пронизливий погляд чого коштував — клянусь, я думала, що від страху прямо там під підлогу провалюся або розтану на місці як сніжинка... — розводить руками Аліна із виразом, що мав би виглядати винуватим, але абсолютно таким не був.

Втім, вона, ані краплі не відчуваючи себе винною у своєму зізнанні, спокійно підходить до настінного дзеркала та з видимим задоволенням поправляє свій яскравий макіяж, наче щойно не перевернула моє життя догори дриґом.

— А моє прохання «нікому не кажи, будь ласка, бо це все дуже серйозно…» для тебе нічого не значить?

От тобі й маєш… Довіряєш людині найпотаємніше, і не минає й хвилини, як про твоє особисте життя вже знає бос.

— Може, ти ще комусь розповіла?

— Ні, що ти, — Аліна драматично притискає руку до грудей, роблячи таке обурене обличчя, ніби я звинуватила її в державній зраді. — Як ти могла подумати? Я розповіла лише боссу... і ще трошечки Миколі з бухгалтерії... і можливо Світлані з відділу кадрів... О, і ще охоронцю Петровичу, коли він цікавився, чому ти так швидко вчора тікала.

Моє серце провалюється кудись у п'яти.

— Ти, нормальна?!

— Жартую я, розслабся! — вона сміється, бачачи мій вираз обличчя. — Тільки боссу. Але ти б своє обличчя зараз бачила! Безцінно!

— Дуже смішно, — бурмочу я, відчуваючи, як адреналін поволі відступає. — І що він сказав?

— Нічого особливого. Зробив свій фірмовий кам'яний вираз обличчя і вигнав мене з кабінету. Як завжди, — Аліна знизує плечима. — Але знаєш, мені здалося, що він насправді трохи занепокоївся.

— Занепокоївся? Захар Богданович? Ти точно про нашого боса говориш? — я скептично піднімаю брову. — Того самого, якого колеги за спиною називають "Людина-Холодильник"?

— Клянусь! У нього була така дивна реакція... — Аліна замислено крутить пасмо волосся. — Він намагався виглядати байдужим, але я працюю тут вже три роки. І можу сказати, що наш Снігова Людина був... ну, скажімо так, менш крижаним, ніж зазвичай.

— Чудово, — зітхаю я, потираючи скроні. — Тепер, крім психа-переслідувача, мені ще й доведеться пояснювати боссу, що я не якась істеричка, яка вигадує казки. Дякую, Аліна. Ти справді полегшила мені життя!

— Не переживай так! Може, це навіть на краще, — Аліна підморгує. — Я чула, що наш бос колись був у спецназі чи щось таке. Уяви: він у камуфляжі, з бойовою розмальовкою, вистежує твого переслідувача темними провулками...

— Чудово, — закочую очі. — Ага, — кажу я, роблячи вигляд, що серйозно сприймаю її слова. — А може, він взагалі таємний агент? Знаєш, як у фільмах: вдень — суворий директор компанії, а вночі — супергерой з надздібностями. І піджак той, — я починаю театрально жестикулювати, — насправді має вшиті супертехнологічні датчики спостереження. А ще в ньому, певно, є потайні кишені з гаджетами для порятунку світу. Тож зараз наш Захар Богданович мене відстежує через GPS у гудзиках!

Аліна дивиться на мене широко розплющеними очима.

— Ти серйозно? Який піджак?

— Ні, Аліно, — відповідаю я з легким роздратуванням. — Не серйозно. Так само як і твої фантазії про боса-спецназівця. Він бізнесмен, а не Джеймс Бонд. І зараз, завдяки тобі, цей бізнесмен думає, що його нова секретарка — параноїдальна дівчина з проблемами.

— Ну-у-у, — тягне Аліна, — зате тепер, якщо той твій переслідувач з'явиться біля офісу, охорона буде попереджена!

— Так, це справді втішає, — іронічно відповідаю. — Особливо коли мене звільнять за професійну непридатність. Я ж на випробувальному терміні, якщо ти раптом забула. А тепер бос вважає мене божевільною. Уявляю, як він зараз гуглить "як звільнити секретарку з маячнею переслідування, не порушуючи трудовий кодекс".

— Ох, перестань драматизувати! — Аліна відмахується. — Якщо вже на те пішло, він точно гуглить "як захистити співробітницю від сталкера, не порушуючи кримінальний кодекс".

— Або "як перевести проблемну секретарку у філію на Півночі", — хмикаю я. — Знаєш, там, де білі ведмеді ходять вулицями? Чудове місце для початку нової кар'єри.

Тепер Аліна закочує очі:

— Ну хоча б з ведмедями тобі точно не буде нудно. І вони зможуть відлякати твого переслідувача. Уяви заголовок: "Білий ведмідь рятує дівчину від сталкера — неочікуваний поворот у житті секретарки".

Незважаючи на мої спроби виглядати роздратованою, я не можу стримати посмішку. В Аліни дійсно талант розряджати напругу своїми жартами.

— Гаразд, — зітхаю я, — може, я справді занадто драматизую. Але це так дивно – працювати тут всього кілька днів і вже створити собі таку... репутацію.

— Повір, ти ще нічого не бачила, — Аліна хитро посміхається. — У нас тут і не такі історії траплялися. Пам'ятаєш Віктора з юридичного? Він одного разу прийшов на роботу в піжамних штанах, бо переплутав дні тижня. А Марія з маркетингу якось залила свій комп'ютер смузі і всю презентацію для клієнтів довелося проводити з ноутбука прибиральниці.

— Серйозно? — я нарешті розслабляюся. — І що, їх не звільнили?

— Звичайно ні! — вона сміється. — Це ж просто... життя. Воно трапляється з усіма.

— Навіть з нашим босом? — цікавлюсь я, раптом відчуваючи, як мої щоки чомусь червоніють при згадці про Захара Богдановича.

— Особливо з ним, — Аліна понижує голос до драматичного шепоту. — Але це вже тема для іншої розмови. І бажано – за келихом вина після роботи.

Саме в цей час двері жіночої вбиральні відкриваються і з'являється третя — яка точно зайва — й наші розмови з Аліною моментально затихають. У дверному отворі бачу Ольгу Петрівну, головного бухгалтера компанії. Її суворий погляд з-під окулярів у строгій оправі змушує мене одразу виструнчитись.