13

Захар Богданович

Сиджу у своєму кабінеті, перегортаючи звіти, коли в голові починає формуватися новий напрямок думок. Молоденька нова співробітниця. Марина. Вже котрий день не можу викинути її з голови.

Вона знову там, за дверима. З цими своїми блакитними очима і лагідною посмішкою. І що вони думали, коли наймали її? Явно не про корпоративну культуру і вже точно не про мою психічну стабільність.

Мені не подобається вона... ні, брешу собі. Занадто подобається. Занадто молода, занадто красива. Як тут взагалі можна зосередитись на роботі? Досить кинути на неї один погляд, і вже на півдня втрачаєш робочий ритм.

А ці її блакитні очі... господи, таких очей я в житті не бачив. Наївні, чисті, як небо в сонячний день. Коли вона дивиться на мене під час нарад, я наче розсипаюсь на атоми і забуваю, що хотів сказати. Це просто неприпустимо для мене, для керівника з десятирічним стажем!

Мені що, тепер за тиждень палкою всіх її залицяльників відганяти? Вже помітив, як Костя з маркетингу крутиться біля її столу. І Олексій якось занадто часто починає заходити в наш відділ. І навіть сумирний Павло раптом став таким галантним, коли вона поруч.

Це ж кошмар якийсь. Весь офіс раптом перетворився на вулик, що гуде, коли вона проходить коридором.

Невже на заміну Віри не змогли знайти когось більш... профільного? Менш яскравого? Менш привабливого? Когось, на кого я не буду відволікатися кожні п'ять хвилин?

От, знову дивлюсь у вікно її кабінету замість того, щоб зосередитись на фінансових звітах. Вона щось жваво обговорює з Аліною. Вона завжди така... така жива. Така справжня. Навіть якщо зараз вона явно не в порядку. Щось з нею сталося, я бачу.

Та що ж таке коїться! Вже втретє перечитую один і той же абзац звіту. Хіба це нормально для мене? Для людини, яка звикла опрацьовувати десятки документів за день? Геть неприпустимо!

Щоправда, Марина не така вже й розумниця, як може здатися на перший погляд. Так, вона старанна, але часто робить елементарні помилки. То в розрахунках щось наплутає, то забуде внести важливі дані. Скільки разів я вже виправляв її роботу? П'ять? Десять?

Вона, звичайно, швидко вчиться, але всьому її навчати потрібно. Абсолютно всьому! Від найпростіших таблиць до складання квартальних звітів. І хто цим має займатися? Я? У мене своїх справ по горло.

Останній квартал показав найкращі результати за останні три роки, і це моя заслуга. Я впроваджував нові методики, я ризикував власною репутацією, коли всі казали, що мій підхід не спрацює. І тепер замість того, щоб розвивати успіх, я витрачаю дорогоцінний час на дівчисько, яке щойно з університету.

Та й це блакитне плаття сьогодні... невже не можна одягатися більш стримано? В офісі все ж таки працюємо. А ці туфлі на підборах, від яких неможливо відвести погляд... Чому вона не може бути, як Віра? Строга, професійна, в чорному костюмі, з акуратно зібраним волоссям.

Хоча, якщо бути чесним із собою, Віра ніколи не викликала в мені таких емоцій. З нею все було просто й зрозуміло — суто робочі стосунки. А тут... Тут я не знаю, що відбувається.

Але досить! Треба припинити ці безглузді роздуми. У мене компанія, якою потрібно керувати. Люди, які покладаються на мої рішення. Мені 35 років, я успішний бізнесмен, а не підліток з гормональними сплесками. Треба взяти себе в руки.

Зараз закінчу зі звітами і проведу з нею робочу бесіду. Строго професійну. Вкажу на помилки, окреслю завдання на наступний місяць. І жодних поглядів у ці бездонні блакитні очі.

Але що там з нею коїться? Здається, вона засмучена? Ні, не просто засмучена — налякана. Руки тремтять, обличчя бліде. Щось сталося, це точно.

Та ще й ці її проблеми... Здається, вона плаче? Божевілля якесь! Це офіс, а не психотерапевтичний кабінет. Ринуть сльози — нехай іде додому, а не розводить тут драму на весь поверх.

А якщо я зараз піду туди і запитаю, що трапилося? Ні, це було б... непрофесійно. Я її начальник, а не плече, в яке можна виплакатися. У неї що, друзів немає? Хай їм дзвонить.

Чорт забирай! Я вже двадцять хвилин витріщаюся на неї замість того, щоб працювати. Це переходить усі межі. Так, рішуче — треба припинити цей цирк. Якщо вона не здатна тримати свої емоції під контролем на робочому місці, то їй тут не місце.

Може, звільнити її? Просто взяти й звільнити. Прямо зараз. І одразу вирішиться тисяча проблем. Не буде цих відволікань, не буде цих поглядів, не буде цього постійного відчуття... чого? Незручності? Бажання? Роздратування?

Господи, що зі мною відбувається? Я ж не монстр якийсь. Звільнити дівчину тільки тому, що я не можу опанувати власні емоції? Та яким керівником я після цього буду?

Ні, трясця його матері! Я не дозволю якомусь дівчиську руйнувати все, що я будував роками. Хай збирає свої речі і йде геть. Впевнений, з її зовнішністю вона швидко знайде нову роботу. Може, навіть у того ж Кості з маркетингу, який так біля неї упадає.

Все, вирішено. Зараз я зберу всі документи, які вона зіпсувала своїми помилками, викличу її в кабінет і...

Стоп. Що це я надумав? Звільнити співробітницю без жодної реальної причини? Це ж відверте порушення трудового законодавства. Я не можу так ризикувати репутацією компанії через... через що? Через власну слабкість?

Ні, ні, ні. Я не такий. Я — професіонал. Я керую людьми вже десять років і жодного разу не дозволяв особистим емоціям впливати на робочі рішення.

Але ж і такого я раніше не відчував... З думок не йде. Коли вона заходить у мій кабінет, я наче в юнака перетворююся — долоні пітніють, в горлі пересихає. Це ж смішно!

Треба просто подивитися на ситуацію тверезо. Можливо, вона реально некомпетентна? Ні, не обманюй себе, Захаре. Вона працює старанно. Помилки? У кого їх немає на початку кар'єри? Вона швидко вчиться. Мабуть, я занадто прискіпливий до неї.

А раптом у неї дійсно щось серйозне трапилось? Може, вона потребує допомоги?

Так! Її точно потрібно звільнити, бо це вже переходить усі межі!