12

Автомобіль плавно зупиняється біля величезної скляної офісної будівлі, що виблискує в променях ранкового сонця. Я поспішно вискакую з сидіння, ледве не забувши сумку, щоб встигнути на важливу ранкову нараду.

Голова досі забита дратівливою проблемою з піджаком. Можливо, варто заїхати в якийсь магазин одягу після роботи? Або спробувати знайти хімчистку, яка приймає речі в терміновому порядку? Чи куди по типу хімчистки..,

Несподівано на шляху до входу з'являється перешкода — величезний чорний джип, припаркований майже впритул до сходів. Намагаюся протиснутися між капотом і кам'яною балюстрадою, коли раптом водійські двері відчиняються.

І моє серце завмирає.

Сергій. Невже він дійсно мене знайшов?

Вищий, ніж я пам'ятаю. Ширший в плечах. І, боже мій, татуювання... їх тепер набагато більше, чорне павутиння тягнеться від шиї, охоплює руки. Коли ми зустрілися, була лише одна — невеличкий кельтський вузол на зап'ясті. А тепер здається, що темрява поглинає його ззовні, просочуючись під шкіру.

— Привіт, Маринко, — його голос звучить рівно, майже м'яко. Але я надто добре знаю, що ховається за цією вдаваною спокійністю.

— Що ти тут робиш? — запитую, відчуваючи, як тремтить голос. Намагаюся непомітно позадкувати до охоронця при вході.

— Скучив, — просто відповідає він, вивчаючи моє обличчя. Його очі — темні, непроникні — здаються ще темнішими, ніж раніше. В них морок. — Гарно виглядаєш. Нова робота, як бачу? Поважне місце.

— Сергію, між нами все скінчено, — кажу я, намагаючись додати голосу твердості. — Прошу тебе, їдь звідси.

Він посміхається. Посмішка колись здавалася мені чарівною, тепер від неї холоне кров.

— Скінчено? — він хитає головою, ніби розмовляє з неслухняною дитиною. — Маринко, ти ж знаєш, що між нами ніколи нічого не закінчується. Ми просто... взяли паузу.

— Я викличу охорону, — попереджаю, озираючись на вхід.

Він піднімає руки в примирливому жесті.

— Спокійно, красуне. Я просто хотів переконатися, що з тобою все гаразд. Після того, як ти зникла, не попрощавшись... — в його очах майнула знайома небезпечна іскра. — Знаєш, це було негарно з твого боку. Дуже негарно.

Я мовчки дивлюся на нього, відчуваючи, як від страху перехоплює подих.

— Нам треба поговорити, — каже він, роблячи крок до мене. — Не зараз, якщо ти поспішаєш. Але скоро.

— Нам немає про що говорити, — твердо відповідаю я.

Сергій хитає головою і знову посміхається тією страшною, застиглою посмішкою.

— Бачу, ти не хочеш говорити про нашу дитину, — раптом каже він тихо, але кожне слово ніби вибиває з мене повітря.

Я відчуваю, як кров відливає від обличчя.

— Ти думала, я не дізнаюсь? — продовжує він, не відводячи від мене погляду. — Думала, якщо втечеш, то всі твої секрети залишаться похованими?

— Не тут, — прошу я, озираючись. — Не зараз.

— А коли, Маринко? — його очі ще більше темніють. — Коли ти планувала сказати мені, що позбулася нашої дитини?

Слова вдаряють як ляпас. Я завмираю, не можу дихати.

— Це було моє рішення, — ледь чутно відповідаю.

— Твоє рішення? — його голос тремтить від люті. — Це була і моя дитина. Моя кров. А ти просто... позбулася її, як непотрібної речі. І втекла.

— Ти не розумієш...

— О, я чудово розумію, — перебиває він. — Зараза, я все розумію. Шість місяців я шукав тебе. Шість довбаних місяців! І знаєш, що я зрозумів? Ти ніколи не любила мене. Ніколи.

Він робить ще один крок до мене, і я інстинктивно відступаю.

— Я ніколи не пробачу тобі цього, — каже він, і в його голосі чути щось моторошне, остаточне. — Ніколи, чуєш? Ти вбила нашу дитину. І за це доведеться заплатити.

Він розвертається, сідає в свій джип і від'їжджає, залишаючи мене тремтіти на сходах. Ноги підкошуються, і я ледь не падаю, спираючись на поручні.

Знайшов. Все-таки знайшов мене…

Наче під гіпнозом, я йду до ліфта. Пальці не слухаються, кнопка здається слизькою під дотиком. Рухаюсь механічно, на автопілоті.

Коли двері ліфта зачиняються, мене починає трусити. Притуляюсь лобом до холодного металу і намагаюсь глибоко дихати. Один, два, три... Не допомагає. Паніка накриває хвилею.

Ліфт зупиняється на моєму поверсі. Вимушую себе вийти і йти до офісу. Намагаюсь зібратися, вдавати, що все нормально. Але всередині все кричить від жаху.

Сергій знайшов мене! І він не пробачив!

Мозок відмовляється працювати, думки розсипаються як пазл. Я вже стою біля своїх дверей, але не можу згадати, в який бік повертається ручка. Дурепа… Намагаюся зосередитись, але перед очима застигло його обличчя, спотворене лютим гнівом.

В офісі Аліна помічає мій стан:

— Марино, ти вся біла. Що сталося?

Хитаю головою, не в змозі пояснити. Як розповісти їй про Сергія? Про те, що я тікала від нього через іншу частину міста, змінила телефон, видалила всі соціальні мережі. Про те, як боялася кожного дня, що він мене знайде.

— Все... нормально. Просто погано себе почуваю.

Опускаюся в крісло і намагаюся зосередитись на екрані комп'ютера, але літери розпливаються перед очима.

Аліна підходить і кладе мені руку на плече. Турботливий жест ледь не змушує мене розплакатися.

— У тебе дрижать руки. Може, викликати лікаря?

— Ні, не треба. Просто... дай мені хвилинку.

Збираю всю силу волі, щоб не розклеїтися остаточно. Не тут, не на роботі. Потрібно дочекатися кінця дня, а потім... А що потім? Йти додому? Але тепер Сергій знає, де я працюю. Зможе вистежити, де живу. 

На телефон приходить повідомлення. Номер незнайомий, але текст не залишає сумнівів щодо відправника:

"Чекатиму тебе після роботи."

Відчуваю, як паніка повертається з новою силою. Мені потрібно втікати. Знову. Але куди? І як?

Екран монітора перед очима розпливається, стає нечітким. Аліна щось говорить, але я не можу розібрати слів, а слідом навпроти зʼявляється Захар Богданович.