11

Таксі зупиняється біля мого будинку. Я автоматично сягаю в сумку за гаманцем, але водій повертається і каже:

— Вже оплачено. Шеф ваш подбав.

От ще... Захар Богданович продовжує мене дивувати. Щось підказує мені, що інші співробітники не отримують такого рівня опіки.

Двері зачиняються за мною з тихим клацанням, і я залишаюсь сама на тротуарі перед будинком.

Ліфт повзе нагору зі швидкістю черепахи. Натискаю на кнопку власного поверху і приваляюсь до стінки. Адреналін, що тримав в тонусі весь день, раптово випаровується, залишаючи лише жахливу втому. Не пам'ятаю, коли востаннє я так виснажувалась.

Двері квартири піддаються не одразу — ключ ніяк не хоче попадати в замкову щілину. Коли нарешті опиняюсь всередині, просто скидаю взуття в коридорі і прямую до спальні.

Я вижила! — пульсує в голові, коли моє тіло, неначе підкошене, падає на ліжко. Матрац приймає мене в свої обійми, і я блаженно закриваю очі.

Колишній дав мені день фори, — думаю я з гіркою іронією.

Сергій, певно, розраховував зустріти мене біля офісу, а я просиділа до ночі, як остання дурепа. Але зате план спрацював — я його не зустріла. Мабуть, він врешті-решт здався і пішов. Або ж чекає на мене завтра. Від цієї думки стає моторошно, але я надто втомлена, щоб хвилюватися.

Перевертаюсь на бік і тільки тоді помічаю, що досі загорнута в піджак Себастіанського. Варто було б встати і повісити його на вішак, щоб не пом'явся... але сил не залишилось жодних.

Натомість я щільніше закутуюсь у нього, як у ковдру. Тканина така м'яка, напевно, коштує більше, ніж моя місячна зарплата. І цей аромат... Знову вдихаю, глибше цього разу. Так, безперечно сандал, цитрусові, і щось ще... можливо, бергамот? Витончений, дорогий, але не кричущий аромат. Точно як сам власник.

Чомусь мені стає смішно. Я, Марина, лежу в своїй однокімнатній квартирі, закутана в піджак чоловіка, якого знаю лише два дні, але який вже встиг змінити мій розмірений ритм життя. А як інакше назвати ситуацію, в якій я ховаюсь від колишнього в офісі до опівночі, потім їду додому в таксі, оплаченому босом, а тепер лежу й кайфую від запаху його піджака?

Кумедно, але цей аромат діє заспокійливо. Серцебиття сповільнюється, м'язи розслабляються. В голові крутиться думка, що завтра доведеться повертати піджак і якось пояснювати, чому я взагалі його взяла. Напевно, буде незручно...

Але це завтра. А зараз... зараз я просто хочу насолодитися цією несподіваною безпекою. Очі самі заплющуються, і я поринаю в сон, оповита ароматом сандалу та цитрусу, і відчуттям, що принаймні на цю ніч я в безпеці.

***

Ранок зустрічає мене сонячним промінням, що безцеремонно прокрадається крізь жалюзі. Я відкриваю очі і кілька секунд просто дивлюся в стелю, не розуміючи, чому тіло таке важке.

А потім усвідомлюю — я заснула прямо в одязі. І не просто в одязі, а в піджаку Себастіанського, який тепер безнадійно пом'ятий.

— От чорт, — бурмочу, підскакуючи на ліжку.

Піджак явно бачив кращі дні. Спати в костюмному одязі від Burberry — це, мабуть, щось із розряду злочинів проти моди. Обережно знімаю його і розправляю на ліжку. Можливо, ще не все втрачено? У мене є праска...

Але потім згадую, коли востаннє користувалася цим приладом, і розумію — цьому піджаку потрібні професійні руки хімчистки, а не мої аматорські спроби.

Годинник на телефоні показує 6:15. Є ще час, щоб привести себе до ладу перед роботою. Швидкий душ, кава, і мені доведеться подумати, як повернути піджак в максимально гідному вигляді.

Підходжу до дзеркала і бачу своє відображення — розпатлане волосся, вчорашній макіяж, який тепер більше нагадує творчість сучасного художника-абстракціоніста, і сліди від подушки на щоці.

— Марино, що з тобою відбувається? — питаю я свого відображення.

Відображення лише іронічно посміхається у відповідь, ніби знає щось таке, чого я ще не усвідомила.

Прямую до ванної кімнати, коли раптом мою увагу привертає знайомий м'який звук з глибини кімнати. Завмираю, прислухаючись.

І справді — це характерне "мряу", водночас милозвучне й вимогливе.

Повільно обертаюсь і бачу чарівну картину: моя пухнаста красуня Масяня, граційно вигнувши спинку, з неперевершеною котячою елегантністю плавно стрибає на ліжко.

Її шовковиста шерсть виблискує в ранковому сонячному промінні, а смарагдові очі вивчають мене з тією особливою котячою цікавістю, яка завжди викликає у мене посмішку.

— Доброго ранку, соня, — кажу я, посміхаючись.

Але усмішка застигає на моєму обличчі, коли Масяня, обнюхавши піджак Себастіанського, починає з ентузіазмом місити його своїми лапками.

— Масяню, ні! — скрикую я, кидаючись до ліжка.

Але я запізнююсь. Кішка вже повністю влаштовується на дизайнерському виробі вартістю в кілька моїх зарплат, зручно згортається клубочком і муркоче так, ніби щойно знаходить найкомфортніше місце у всесвіті.

— Злізь негайно! Це не твоє! — я намагаюся обережно підняти її, але Масяня, відчуваючи мою панічну енергетику, вирішує, що настав час для гри.

І тут відбувається справжній жах. Вона випускає кігті і з явним задоволенням впивається ними в тканину піджака.

— Боже мій! Ні-ні-ні! — я ледь не плачу, спостерігаючи, як моя улюблениця перетворює костюм від Burberry на тренажер для своїх кігтів.

Кішка дивиться на мене сяючими від задоволення очима, ніби запитуючи: "А що такого? Хіба не чудовий когтеточка?"

— Масяню, це костюм мого боса, а не твоя іграшка! — в розпачі шепочу я, намагаючись відтягнути її від піджака.

Але чим більше я намагаюся врятувати одяг, тим захопленіше Масяня працює кігтями. Нарешті, мені вдається схопити її і відірвати від ліжка. Кішка обурено мяукає, дивлячись на мене з виразом крайньої образи.

— Ти хоч уявляєш, що накоїла? — докірливо питаю я, оглядаючи масштаби катастрофи.

На темно-синій тканині чітко видно сліди від кігтів — кілька тонких ниток вже вилізли назовні. У мене всередині все холоне. Як я поясню Себастіанському, що його ідеальний піджак став жертвою мого пухнастого чудовиська?