10

Стрілки на годиннику давно перетнули позначку п'ятої, і офіс поступово порожніє. Ритмічне клацання клавіатури змінюється приглушеним шелестом пакетів та вітальними вигуками. Хтось збирається до кінотеатру, хтось на побачення, а хтось — просто додому, до теплої ковдри і серіалу на Netflix.

Лише я залишаюсь, вдаючи, що мені конче необхідно закінчити звіт, над яким я нібито працюю з особливою старанністю.

Час від часу видаю глибокі зітхання і задумливо дивлюсь у вікно, щоб створити ілюзію напруженої розумової роботи. Звісно, хто б сумнівався, що за мізерні дві доби роботи особистою помічницею Себастіанського я раптом стала експертом у всіх галузях корпоративного аналізу та фінансового планування.

Цей звіт — лише привід, прикриття, за яким я ховаю свій справжній намір: перечекати, доки Сергій втомиться чатувати біля виходу.

— Ти не йдеш? — Аліна зупиняється біля мого столу.

— Треба ще дещо дооформити, — відповідаю з найприроднішою усмішкою, на яку тільки здатна.

Вона киває і йде, а я повертаюся до екрану монітора, де вже годину безцільно перетягую стовпчики в Excel, намагаючись створити ілюзію серйозної роботи.

Моя стратегія здається мені бездоганною: якщо я тут залишуся достатньо пізно, Сергій не матиме терпіння чекати.

Можливо, він перебуває десь поблизу, але не може вічно стирчати біля входу. Зрештою, у нього має бути якесь життя, окрім того, щоб мене переслідувати. Хоча, хто його знає...

Телефон я вимкнула. Не можу більше дивитися на ці повідомлення. Щоразу, коли бачу його слова, моє горло стискається, а руки холонуть, наче вкриті кіркою льоду.

Ще кілька людей проходять повз, кидаючи на мене здивовані погляди. Нова дівчина, яка так старається в перший тиждень роботи? Як мило. Якби вони тільки знали справжню причину.

За вікном поступово темніє, а з динаміків починає тихо грати класична музика – офісна система автоматично перемикається на вечірній режим. Вдихаю глибше, намагаючись сконцентруватися на таблицях. В моїй голові суцільний хаос.

Можливо, я справді повинна піти в поліцію? Але що я їм скажу? "Привіт, мій колишній хлопець, якого я не бачила пів року, надсилає мені повідомлення?" І що далі? Вони поставлять охоронця біля моїх дверей? Сумніваюся.

Нарешті офіс спорожнів повністю. Тиша. Лише шум вентиляції та цокання годинника на стіні. На поверсі тільки я і прибиральниця, яка методично пересувається з кабінету в кабінет.

Очі починають злипатися десь близько дев'ятої. Я ще борюся — відкриваю вікно, вмиваюся холодною водою, роблю коротку гімнастику прямо біля столу. Але монотонне гудіння комп'ютера та приглушене світло настільної лампи діють, наче заколисуюча колискова.

Думаю, якщо я ще трохи почекаю, буде безпечніше вийти. Просто відпочину кілька хвилин...

Схиляю голову на руки, дозволяючи важким повікам повільно опуститися. Втома розливається по тілу, немов густий мед, заповнюючи кожну клітинку. Відчуваю, як напруга поступово відпускає плечі, а думки стають розмитими та нечіткими.

Обіцяю собі, що це лише коротка перерва, лише на мить, щоб зібратися з силами...

Різкий сплеск адреналіну змушує мене здригнутися. На мить мені здається, що хтось торкнувся моєї голови. Серце болісно стискається, і я різко підводжу голову, готуючись до найгіршого.

— Невже у нас така нудна робота, Марино? — глибокий бас Себастіанського звучить прямо над моїм вухом.

Моргаю, намагаючись зосередити погляд. Перед очима пливуть різнокольорові плями, а шия затекла так, що кожен рух викликає гострий біль.

— Я... я просто... — намагаюся зібрати думки в купу, але вони розсипаються, як намистинки з порваної нитки.

Себастіанський стоїть поруч, спираючись на край мого столу. Його темний силует на тлі приглушеного світла здається майже зловісним. Костюм виглядає так само бездоганно, як і вранці, жодної зморшки. Скільки ж зараз часу?

— Одинадцята вечора, — ніби читаючи мої думки, відповідає він, поглянувши на свій годинник. — Не найкращий час для сну на робочому місці.

Я швидко озираюся. Офіс порожній, навіть прибиральниця вже пішла. Тільки ми вдвох серед моря темних, вимкнених комп'ютерів.

— Вибачте, я... працювала над звітом і... — моя брехня звучить жалюгідно, вкрай жалюгідно…

— І заснула посеред роботи? — брова піднімається, але в очах я помічаю щось схоже на... іронію? — Марино, що відбувається?

Його питання застає мене зненацька. Щось в його голосі змушує мене замислитися, чи не варто розповісти правду. Але як можна пояснити те, що навіть для мене звучить, як параноя?

— Нічого, — швидко відповідаю, збираючи речі. — Просто... багато роботи. Перший тиждень, хочу показати себе з кращого боку.

— О пів на дванадцяту ночі? — він посміхається, але його очі залишаються серйозними. — Я все розумію про бажання проявити себе, але це вже перебір.

Я мовчу, не знаючи, що відповісти. В голові тисячі думок, але жодна не здається достатньо переконливою. Натомість я спостерігаю, як він підходить до вікна і дивиться вниз, на темну вулицю.

— Пізно вже, — нарешті каже він, обернувшись. — Я замовив таксі. Не хочу, щоб моя нова співробітниця поверталася додому сама в такий час.

Себастіанський тримає в руках ключі від авто і мобільний телефон, явно готовий до виходу.

— Дякую, але я можу сама...

— Не обговорюється, — твердо відповідає він. — Як ваш керівник, я не можу дозволити, щоб ви поверталися самі так пізно.

Щось в його тоні каже мені, що сперечатися марно. І, чесно кажучи, після цілого дня напруги я надто втомлена для суперечок. До того ж, глибоко всередині, я відчуваю полегшення.

— Добре, — здаюся я, закидаючи сумку на плече. — Дякую.

Себастіанський кивком вказує на ліфт. По дорозі до виходу ми мовчимо. Тиша не незручна, а скоріше... задумлива. Я помічаю, що він кілька разів кидає на мене запитливі погляди, але не наважується порушити мовчанку.

Надворі значно прохолодніше, ніж я очікувала. Вечірнє повітря освіжає обличчя, змушуючи мене глибоко вдихнути. На вулиці майже немає перехожих, лише кілька таксі проїжджають повз і дві пари повертаються додому після пізньої вечері.