9

Гулко вдаряють двері переговорної, але я не відриваю поглядy від телефону. Його повідомлення сяють на екрані, наче криваві рани. Вони тут. Вони реальні. І вони знищують весь спокій, який я так довго будувала.

— Марино? — чийсь голос пробивається крізь туман паніки. — Ви в порядку?

Піднімаю голову. У дверях стоїть Себастіанський, його брови насуплені. Поруч із ним — троє людей у бездоганних костюмах. Інвестори. Вони вже тут.

— Т-так, — ледве видавлюю з себе. — Вибачте, я...

Мій погляд знову падає на телефон. Він продовжує вібрувати, розсипаючи нові повідомлення.

"Я знаю, що ти тут. Я знаю, де ти працюєш"

"Ти думала, що втекла від мене?"

Мій шлунок скручується у тугий вузол. Я намагаюся глибоко дихати, але легені наче заповнені бетоном.

— Марино, — голос Себастіанського звучить вже ближче і різкіше, — якщо ви не готові, краще скажіть зараз.

Ковтаю тверду грудку страху і змушую себе підвести очі. Мої руки тремтять так сильно, що доводиться заховати їх під стіл.

— Я готова, — чую свій власний голос наче збоку. — Прошу, заходьте.

Вони розсаджуються навколо столу, а я стою перед ними, відчуваючи, як піт стікає між лопатками. Телефон я кидаю в сумку, але кожною клітиною тіла відчуваю його присутність. Він наче бомба уповільненої дії.

— Перш ніж ми почнемо, — каже один з інвесторів, сивий чоловік з гострим поглядом, — розкажіть нам, чому саме ви представляєте цей проєкт?

Я відкриваю рота, але жоден звук не виривається. В голові блискавками проносяться уривки повідомлень. Малюк. Тварюка. Вбила.

— Марино? — Себастіанський робить крок до мене, і в його очах я бачу щось нове. Занепокоєння? Чи гнів?

Якась частина мене, та, що завжди виживала, раптом прокидається. Я вирівнюю спину, розправляю плечі.

— Доброго дня. Мене звати Марина, — починаю я, голос дрижить, але з кожним словом стає впевненішим. — Я хочу презентувати вам проєкт, який змінить підхід до корпоративної бухгалтерії.

Себастіанський ледь помітно киває, його поза розслаблюється. Я запускаю презентацію і переходжу до першого слайду. Цифри і графіки — це на мить стає всім моїм світом, моєю фортецею. Тут я знаю правила, бо сама все робила.

— Наша система базується на штучному інтелекті, який навчений розпізнавати, класифікувати та обробляти фінансові документи...

Слова течуть самі, без зупинок і чітко. Я презентую факти, розказую про терміни окупності, демонструю прогнози. Роблю все, щоб не думати про телефон в сумці, який, здається, просто палає там.

— Запитання? — завершую я, і раптом розумію, що говорила майже сорок хвилин.

Інвестори переглядаються між собою. Сивий чоловік повільно киває.

— Вражаюче, — каже він. — Особливо прогноз щодо масштабування на міжнародні ринки.

Інші теж починають ставити запитання, і я відповідаю впевнено, хоча всередині мене все стискається від жаху.

Я відчуваю гордість за свою роботу, але водночас — нестерпний страх. Якщо Сергій знає, де я працюю, чи не з'явиться він тут? Прямо зараз? Чи просто чекатиме мене біля виходу?

— Дякую за презентацію, Марино, — каже Себастіанський, коли інвестори виходять з кімнати. — Ви здивували мене сьогодні.

Він дивиться на мене з якимось новим виразом. Це схвалення? Чи підозра?

— Дякую, — відповідаю я, намагаючись не показувати, як тремтять мої руки.

— З вами все гаразд? — раптом питає він. — Ви виглядаєте... стривоженою.

— Просто нервую через презентацію, — брешу я. — Все добре. Хоча… не дуже добре…

Раптом я усвідомлюю, що далі брехати немає сенсу. Якщо Сергій знайшов мене, значить, проблема серйозніша, ніж я могла припустити. Мені потрібна допомога, навіть якщо це означає відкрити частину свого минулого людині, яка, здається, зовсім не цікавиться чужими проблемами.

— На жаль, Захаре Богдановичу, в мене виникли певні... особисті проблеми, — починаю я, відчуваючи, як серце гупає в грудях. — Моє минуле життя раптом почало стукати в двері, і я...

Себастіанський підіймає долоню, обриваючи мій потік пояснень на півслові. Його обличчя залишається абсолютно непроникним, наче вирізьблена з мармуру маска, за якою неможливо розгледіти жодних емоцій чи думок.

Погляд його сірих очей холодний і відсторонений, ніби він дивиться крізь мене на щось значно важливіше, ніж мої особисті проблеми.

— Якщо це якось вплине на робочий процес, беріть вихідний, — каже він сухо. — А якщо ні — повертайтеся до роботи. Ми не можемо дозволити собі простої.

Я завмираю, відчуваючи, як щось обривається всередині.

— Ви сьогодні добре попрацювали, — додає він, збираючи папери зі столу. — Але косяків за вами ще залишилось багато. Треба виправляти.

Він навіть не дивиться на мене, коли прямує до дверей. Коли вони зачиняються за ним, я повільно опускаюся на стілець.

Фиркаю і качаю головою.

На що я взагалі сподівалася? Що цей неприступний керівник раптом перестане бути крижаною брилою та виявить хоч крихту співчуття до моїх особистих проблем? Що цей бездушний робот у ідеально скроєному дорогому костюмі з незворушним обличчям раптом відчує щось по-справжньому людське? Що він на мить зніме свою професійну маску і побачить не просто співробітницю, а людину в біді?

Яка дурість з мого боку думати, що його може цікавити щось окрім прибутків та ефективності.

Мій телефон знову вібрує в сумці, нагадуючи про невідворотну загрозу, яка тепер знає, де мене шукати. Я різко встаю і починаю збирати свої речі. Руки тремтять, папери падають. Піднімаю їх з підлоги, намагаючись зібрати думки так само швидко, як і розкидані аркуші.

Що мені робити? Куди йти? Якщо Сергій знайшов мене на роботі, то, можливо, він вже знає і мою адресу. Треба терміново шукати нове житло? Чи звертатися до поліції? А що, якщо вони не повірять, адже минуло вже півтора року?

Виходжу з переговорної і прямую до свого робочого місця. Очі колег ковзують по мені, але ніхто не зупиняється, щоб запитати, чи все гаразд. І добре. Що б я їм сказала? "Вибачте, мій колишній, який мене ледь не вбив, тепер знає, де я працюю, і погрожує мені"?