8

Я повільно зітхаю, намагаючись зосередитись. Нічого, просто звичайний день в компанії поруч із Снігом в людській подобі. Чого мені очікувати? Що далі? Можливо, він попросить мене спробувати розтопити кригу в Антарктиці за допомогою звичайної запальнички?

— Аліно, врятуй, — шепочу я, гарячково прокручуючи слайди. — Ти ж давно тут працюєш. Ти хоч знаєш, що це за інвестори такі?

Аліна швидко озирається і, переконавшись, що Себастіанський пішов, нахиляється до мене.

— Це має бути KomaTech, — шепоче вона. — Вони цікавляться нашим новим проєктом із діджіталізації бухгалтерії. Ми розробляємо систему, яка...

— Тс-с-с! — перериваю її я, помітивши краєм ока, що до їдальні заходить якась жінка у діловому костюмі, й шукає когось поглядом. — Потім розкажеш. Мені потрібна інформація про саму презентацію. Які цифри показувати? Скільки слайдів має бути? Чи є якісь обмеження? І головне — чого очікують від мене?

— Насамперед, ці інвестори люблять коротко і по суті. Ніякої води, — Аліна говорить швидко, час від часу позираючи на двері. — По-друге, вони обожнюють візуалізацію. Більше графіків, діаграм, менше тексту. І ще...

Її перериває дзвінок мого телефону. На екрані висвічується "Невідомий номер".

— Алло? — відповідаю я, відчуваючи, як серце падає кудись до п'ят.

— Панночко, — від цього льодяного тону в мене по спині пробігає холодок. — Сорок хвилин. І я бачу, що ви все ще в їдальні, а не готуєтесь.

— Я... я саме починаю, — відповідаю, дивуючись, як він дізнався, де я. Невже встановив на мене GPS-трекер?

— Прекрасно. Також хочу вас повідомити, що в мене змінилися плани. Презентацію ви будете проводити самостійно. Я приєднаюся лише до фінальної частини.

Він кладе слухавку раніше, ніж я встигаю щось відповісти. Я сиджу, відчуваючи, як холодний піт стікає спиною.

— Що сталося? — стурбовано питає Аліна.

— Здається, мені щойно вручили квиток у перший ряд на власну страту, — бурмочу я, гарячково збираючи свої речі. — Я маю провести цю презентацію сама! САМА! Я, яка ще вчора думала, що найскладніше у цій роботі — це вибрати, який сендвіч замовити на обід!

Аліна миттєво вмикає режим бойової подруги:

— Без паніки. Зараз я тобі скину шаблон типової презентації для інвесторів. Бери його за основу, — вона вже строчить щось у месенджері на телефоні. — Я давала тобі доступ до нашої внутрішньої вікі? Там є вся інформація про KomaTech і проєкт.

— Ні, — хитаю головою, відчуваючи, як паніка накриває мене з головою.

— Зараз виправимо. І слухай... — вона раптом серйознішає. — Я знаю, що Себастіанський здається повним монстром, але насправді... він просто перевіряє тебе.

— Перевіряє? Він мене знищує!

— Ні, — Аліна хитає головою. — Це його метод. Він кидає людей у глибоку воду і дивиться, хто випливе. І знаєш що? Багато хто дійсно випливає і стає його правою рукою. Якщо ти впораєшся сьогодні, вважай, що пройшла бойове хрещення.

Я не маю часу сперечатися. Підхоплюю свій ноутбук, планшет і залишки сендвіча, які вже не викликають жодного апетиту.

— Дякую, Аліно! Ти моя рятівниця!

Біжу до ліфта, одночасно пробуючи запам'ятати те, що побачила на планшеті. Технічні специфікації, аналіз ринку, прогнози прибутку... все пливе перед очима, як абстрактний живопис.

У ліфті я роблю глибокий вдих.

Добре, Марина. Заспокойся. Паніка не допоможе. Це просто робота. Просто презентація. Просто твоя кар'єра висить на волосині.

Двері ліфта відчиняються на п'ятому поверсі, де розташована невелика переговорна кімната. У мене є трохи менше ніж півгодини, щоб перетворити набір сухих даних на презентацію, яка не змусить інвесторів заснути і Себастіанського — звільнити мене на місці.

Я вмикаю ноутбук і відкриваю листа від Аліни. Благослови її небеса!

Вона надіслала мені не лише шаблон, але й посилання на внутрішню вікі та коротку пам'ятку:

Головне — впевненість. Якщо ти виглядаєш впевненою, вони повірять тобі, навіть якщо ти будеш презентувати рецепт борщу замість бізнес-плану.

Пальці летять клавіатурою. Я вирішую сконцентруватися на візуалізації. Якщо вони люблять графіки — вони отримають найкращі графіки, які я можу створити за двадцять хвилин.

Телефон знову вібрує, але цього разу це не дзвінок, а повідомлення. Я машинально ігнорую його — зараз не до цього.

Додаю останні штрихи до діаграми динаміки зростання. Красиво, інформативно, і головне — виглядає так, ніби я точно знаю, про що говорю. Ще кілька хвилин, і...

Телефон знову вібрує. І ще раз. І ще.

Що за...

У голові «кричить» неприємна думка — а що як це Себастіанський? Може, зустріч перенесли? Скасували? Чи, не дай Боже, перенесли на більш ранній час?

Я кидаю погляд на телефон і серце завмирає. На екрані висвічується ім'я, яке я сподівалася більше ніколи не побачити. Сергій.

Пальці раптом німіють. Я дивлюсь на екран, немов він ось-ось вибухне. Від цієї людини у мене залишились тільки кошмари та шрами — як видимі, так і ні.

Розблоковую телефон. Мозок кричить: "Не читай! Видали! Заблокуй!", але якась частина мене, та, що завжди потрапляє в халепу, перемагає.

Три повідомлення:

"Привіт, Маринко."

"Давно не чула про мене, правда?"

І третє — від якого волосся на потилиці стає дибки:

"Я знаю, тварюко, що ти вбила нашого малюка!"

Телефон випадає з рук. По кабінету розноситься звук удару об підлогу. Я заклякла, не в змозі поворухнутись.

Як? Як він мене знайшов? Я змінила номер, видалила всі соцмережі, переїхала в іншу частину міста. І головне — звідки він знає?

Перед очима темніє. Я чіпляюся за край столу, намагаючись не впасти. Все, що я так старанно закопувала останні місяці, раптом виривається назовні, як жахливий джин з пляшки.