5

Дзииииинь! Дзииииинь! Дзииииинь!

Звук будильника вривається в мій сон з делікатністю слона в посудній крамниці. Я намацую телефон і відчайдушно тицяю в екран, але замість того, щоб вимкнутись, звук стає ще голоснішим.

— Та щоб тебе, — бурмочу я, нарешті відкриваючи очі.

5:45. Ці цифри на екрані виглядають як особиста образа. Хто взагалі придумав, що люди мають функціонувати о такій нелюдській годині?

Перевертаюсь на спину і дивлюсь у стелю. Масяня вже сидить на моїх ногах і дивиться з виразом "ну і де мій сніданок, людино?"

— Ще п'ять хвилиночок, — шепочу я, закриваючи очі.

І, звісно ж, п'ять хвилин перетворюються на двадцять, і от я вже мчу по квартирі, як навіжена, намагаючись одночасно чистити зуби, одягатися і шукати ключі.

— Це дежавю якесь, — кажу я своєму розкуйовдженому відображенню в дзеркалі. — Університет закінчився, а підйоми о шостій ранку залишились.

Рік тому я гордо оголосила батькам про "тимчасову академвідпустку", щоб "знайти себе". Хто ж знав, що "знайти себе" означатиме знайти себе в кабінеті найжахливішого боса Києва о сьомій ранку? А перед цим пережити справжнє пекло з колишнім.

Роблю ковток кави і кривлюсь — занадто гаряча і занадто гірка, чи то занадто кисла. Точно як і мій настрій.

— Масю, ну чому доля така несправедлива? — питаю я кішку, яка зайнята вилизуванням своєї шерсті.

Масяня піднімає голову і дивиться на мене поглядом "а ти думала, доросле життя — це серіал на Netflix?"

Хапаю сумку, кидаю туди ключі, гаманець, телефон і залишки своєї гідності.

— Я повернусь ввечері. Може. Якщо Себастіанський не вирішить використати мене як боксерську грушу для своїх управлінських навичок.

Масяня проводжає мене поглядом, який чітко говорить: "Драма-квін".

Вибігаю з під'їзду і мало не збиваю з ніг бабусю з тацею пиріжків.

— Вибачте! — кричу на ходу.

— Нічого, дитино, — відповідає вона. — Усі ми кудись квапимось.

І от я знову біжу. Біжу на роботу, як колись бігла на пари. Як ніби в паралельному всесвіті я все ще студентка, яка спізнюється на першу лекцію, а не типу доросла жінка, яка має сама заробляти на життя.

Можливо, в іншому всесвіті я взагалі на Балі, п'ю коктейль і дивлюсь на океан...

Зупиняюсь, щоб перевести подих і перевірити час. 6:30. Ще півгодини до того, як його величність Захар Богданович з'явиться в офісі і почне свій ранковий ритуал перетворення мене на купку нервових клітин.

Ну нічого, Марино. Ти пережила дві сесії підряд, переживеш і цього... Ні, "чоловіка" — не те слово. "Боса" теж не підходить. "Стихійне лихо" — ось це вже ближче до істини.

Знімаю чорний піджак. Сьогодні я вирішила вдягнути темно-червону блузку, чорну коротку шкіряну спідницю-олівець і чорний піджак. Мені здавалося, що це досить діловий і строгий образ. Та й чорний з червоним мені завжди личили.

Забігаю в офіс і одразу ж кидаюся наводити лад на своєму столі. Учора після робочого дня я залишила легкий хаос — папери, які треба відсортувати, недопита кава, забуті навушники... Себастіанський напевно ненавидить безлад, а я ненавиджу, коли він починає свій ранок з критики моєї роботи.

— Так, спокійно, Марино, у тебе є час, — шепочу собі під ніс, розкладаючи папки за кольорами та пріоритетами.

Вмикаю комп'ютер і відкриваю щоденник-планер, куди буду записувати всі завдання.

Сьогодні: зателефонувати клієнтам, підготувати документи для зустрічі о 14:00, замовити обід для Себастіанського... І ще двадцять пунктів, від яких мої очі розширюються.

Пригладжую волосся і намагаюся впорядкувати свої думки. Раптом мені в голову приходить ідея — трохи прикрасити робоче місце. Дістаю з сумки маленьку фоторамку з зображенням Масяні і ставлю її біля монітора. Хоч щось приємне в цьому холодному, нежилому просторі.

Двері ліфта раптово відчиняються, і я інстинктивно випрямляю спину. Лише одна людина може змусити мене так напружитися о 6:50 ранку.

Захар Богданович з'являється в коридорі, як темна хмара перед грозою — неминучий і загрозливий.

На ньому темно-синій костюм, який, здається, коштує як моя місячна оренда, біла сорочка і синя краватка. Волосся ідеально укладене, підборіддя гладко виголене. Ідеальний, бездоганний, холодний.

Він проходить повз мій стіл, ковзаючи по мені байдужим поглядом, і я ледь стримую полегшене зітхання. Може, сьогодні мені пощастить, і він просто пройде мимо, не помітивши жодного недоліку...

Але Себастіанський раптово зупиняється біля своїх дверей. Мої пальці завмирають над клавіатурою. Він повільно повертається, і я фізично відчуваю, як температура в приміщенні опускається на кілька градусів.

— Що це на тобі вдягнено? — його страхітливий бас розрізає повітря, як лезо.

Я опускаю погляд на свій одяг, намагаючись знайти проблему. Що не так? Спідниця не надто коротка, блузка не надто відверта, туфлі цілком прийнятні...

— Доброго ранку, Захаре Богдановичу, — видавлюю з себе, намагаючись говорити професійно. — Це... звичайний діловий костюм?

— Це костюм з секс-шопу! — гримить він.

Насправді є трохи. Але що я можу зробити, коли мій вчорашній перший день видався надто нервовим та пітливим, а пральна машинка ще не вміє сповіщати забудькувату господарку, що потрібно її увімкнути.

Ну, допустимо, мій офісний одяг не з Chanel. Ми не всі спадкоємці мільйонів. Дехто має платити оренду.

— З поваги до робочого дрес-коду, я завтра прийду в офіс у балахоні, — відповідаю я, намагаючись контролювати свій голос.

Голос я то контролюю, а от тон, здається, ні…

Він звужує очі. На секунду мені здається, що в їхній холодній синяві з'являється щось схоже на проблиск... розваги? Але це триває лише мить.