4

— Я вже думала, що ти не прийдеш, — дівчина посміхається, коли я падаю на сидіння навпроти.

— Він змусив мене переробити весь звіт, — зітхаю я, замовляючи собі капучино. — Тричі.

— Класика Себастіанського, — киває вона з розумінням.

Після того, як офіціантка приносить моє замовлення і відходить, я нахиляюся ближче до Аліни.

— То що сталося з нашим босом? Чому він перетворився на ходячу крижану брилу?

Аліна крутить трубочку в склянці, наче зважуючи, скільки можна розповісти.

— Слухай, я насправді не люблю пліткувати... особливо про це. Але ти повинна знати, з чим маєш справу.

Вона робить паузу, відпиває ковток, а потім продовжує тихішим голосом:

— Рік тому Захар був... іншою людиною. Не душею компанії, звісно, але принаймні нормальним. Міг посміхнутися, пожартувати. Навіть влаштовував корпоративи і приходив на них сам. А потім...

Аліна знову зупиняється, обережно озираючись.

— Потім сталася та аварія. Його наречена, Вероніка...

— Він був заручений? — не можу стримати здивування.

— Ще й як. Ти б бачила, як він на неї дивився. Ми всі заздрили. Вона була... ідеальною. Красуня, розумниця, з вищого суспільства. Вони збиралися одружитися навесні.

Щось у тоні Аліни змушує мене напружитися.

— Що сталося?

— Автокатастрофа. Захар був за кермом. Вони поверталися з якогось прийому... — вона знижує голос майже до шепоту. — Вероніка загинула на місці.

Я відчуваю, як по спині пробігає холодок.

— Господи...

— Він провів у лікарні кілька тижнів. Фізично одужав швидко, але... — Аліна робить жест рукою. — Коли повернувся на роботу, це вже була інша людина. Ніби щось всередині нього померло разом з нею.

— Це жахливо, — шепочу я, раптом відчуваючи гіркоту за всі свої сьогоднішні думки про боса.

— Але це ще не все, — Аліна нервово крутить браслет на зап'ясті. — Ходять чутки, що аварія не була випадковістю.

Я застигаю з чашкою в руці.

— Що ти маєш на увазі?

Аліна озирається, наче перевіряючи, чи не підслуховує нас хтось.

— Кажуть, що безпосередньо перед аварією у них була сильна сварка. Ніхто не знає напевне, але охоронець на парковці бачив, як вони кричали одне на одного в машині.

— Ти ж не натякаєш, що він...?

— Ні-ні! — швидко перебиває мене Аліна. — Ніхто не думає, що це було навмисно. Але декілька свідків стверджували, що машина їхала з надзвичайно високою швидкістю. І потім — ці дивні речі в заповіті Вероніки...

— Заповіт? — у мене перехоплює подих. — Вона залишила заповіт у двадцять з чимось років?

— У цьому й справа, — Аліна нахиляється ще ближче. — Заповіт з'явився за тиждень до аварії. І там були... незвичні пункти.

У цей момент телефон Аліни видає гучний сигнал. Вона дивиться на екран і різко блідне.

— Це від Захара Богдановича, — якось неправдоподібно каже вона. — Хоче, щоб я переслала йому звіт прямо зараз.

— Але ж зараз майже дев'ята вечора!

Аліна гірко усміхається.

— Ласкаво просимо до "Себастіанський Індастріз". — Вона поспішно збирає свої речі. — Мені треба бігти. Він ніколи не чекає.

— А що з заповітом? — питаю я, не в змозі приховати своє розчарування.

— Іншим разом, — кидає вона через плече, майже вибігаючи з кав'ярні.

Я залишаюся сама, крутячи в руках чашку з охололою кавою.

Історія Захара і Вероніки не дає мені спокою. Щось тут не сходиться.

І раптом мене осяює думка — що, якщо я можу дізнатися більше? Не через плітки, а... інакше?

Дістаю телефон і повільно набираю в пошуковику: "Вероніка Себастіанський аварія".

Пальці злегка тремтять від хвилювання, коли я натискаю кнопку пошуку. Майже миттєво сторінка заповнюється десятками результатів — новинні статті, дописи в соціальних мережах, некрологи.

Прокручую сторінку вниз, і раптом моє серце пропускає удар. Серед усіх цих посилань я бачу її — великий портрет на головній сторінці світської хроніки. Фотографія неймовірно вродливої блондинки з аристократичними рисами обличчя, проникливими блакитними очима і ледь помітною загадковою посмішкою.

Під знімком виділяється жирним шрифтом заголовок: "Трагічна загибель спадкоємиці Веласкез-Рогинських: суспільство оплакує втрату".

Веласкез-Рогинських? Це ж...

Це не просто якась родина — це Веласкез-Рогинські! Одна з найбагатших та найвпливовіших сімей країни. Власники половини нерухомості в діловому центрі міста, акціонери десятка великих корпорацій, меценати, філантропи...

Я вражено хитаю головою. То Захар був заручений зі спадкоємицею такої імперії? І вона загинула в його машині?

Клацаю на статтю і жадібно вчитуюсь у деталі.

"...трагічна автокатастрофа... не впорався з керуванням... рівень алкоголю в крові..."

Стоп. Я перечитую цей рядок знову. Рівень алкоголю в крові водія перевищував допустиму норму. Захар був п'яний?

Раптом екран телефону мерехтить і гасне. Акумулятор сів. Типово. Просто ідеальний момент для розрядки.

— Чудово, — бурмочу я і драматично закочую очі до стелі.

А втім, можливо, це й на краще. Зітхаю гучно, майже стогну на всю кав'ярню, привертаючи увагу кількох відвідувачів, і кидаю телефон до сумки.

Слухай, Марино, це точно не твоя справа. У тебе своїх проблем — як у їжака голок. Колишній-психопат, який досі надсилає жахливі повідомлення. Нова робота під керівництвом людини, яка, схоже, щоранку снідає цвяхами та запиває жовчю.

Орендна плата, яку треба внести за тиждень. І тут ти ще вирішила зайнятися аматорським розслідуванням загибелі нареченої свого боса?

Піднімаю руку, підзиваючи офіціанта.

— Можна мені щось міцніше за цей капучино? — питаю, коли він підходить.

Офіціант усміхається, думаючи, що я жартую. Якби ж то.

Для мене цей день офіційно закінчився. Завтра доведеться знову зустрітися з тим крижаним поглядом, знову витримувати різкі зауваження, знову відчувати, як моє серце робить кульбіти щоразу, коли він проходить повз мій стіл.

Але чому мене так зачепила ця історія? Можливо, тому що я тепер розумію, звідки у Захара ця темна аура болю. Або мені просто подобаються драматичні історії. Або...