3

З палаючим обличчям я хапаю телефон і нарешті вимикаю цю прокляту мелодію. Всі присутні спостерігають, як я, сповнена сорому, підіймаюся з місця. Мої коліна тремтять, а долоні спітніли настільки, що ноутбук ледь не вислизає з рук.

— Я... перепрошую, — шепочу я, але Захар Богданович вже відвернувся, демонстративно ігноруючи моє існування.

Виходжу з конференц-залу, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Двері зачиняються за мною з гучним клацанням, і я залишаюся в порожньому коридорі, притискаючи ноутбук до грудей мов щит.

Це катастрофа. Повний провал. Перший робочий день, а я вже на межі звільнення.

Не плач, не плач, тільки не тут, — наказую собі, глибоко вдихаючи.

Я знаходжу туалет і замикаюся в кабінці. Телефон у моїй руці показує пропущений дзвінок від колишнього хлопця. Навіть зараз він примудряється зіпсувати мені життя. Я блокую номер і кілька хвилин просто дихаю, намагаючись заспокоїтися.

Вмившись холодною водою, я розглядаю своє відображення в дзеркалі. Бліде обличчя, розширені від страху очі.

— Ти впораєшся, — кажу я своєму відображенню. — Це лише перший день.

Я повертаюся до кабінету Захара Богдановича і чекаю, готуючись до найгіршого. Можливо, він просто звільнить мене на місці. Можливо, накричить так, що всі в офісі будуть знати про мій провал.

Нарада закінчується через сорок хвилин. Я слухаю, як кроки наближаються коридором, і готуюся зустріти свою долю.

Двері різко відчиняються, і Захар Богданович входить до кабінету. Його обличчя — холодна маска, погляд — гострий як лезо. Він зупиняється біля свого столу і кладе папки, які тримав у руках.

— Я очікував... — починає він, не дивлячись на мене, — що секретарка директора найбільшої архітектурної фірми міста знатиме елементарні правила поведінки на нарадах.

Завмираю, відчуваючи, як кожне його слово забирається під шкіру і залишає там крихітні болючі порізи.

— Я не розумію, що було настільки важливого у вашому телефоні, що виправдало б цей цирк, — продовжує він, нарешті підіймаючи на мене погляд. — Можливо, ви не повністю усвідомлюєте серйозність нашої роботи? Можливо, вам здається, що це якийсь гуртожиток, де можна поводитися як заманеться?

Я відкриваю рота, щоб відповісти, але слова застрягають десь у горлі. Моя голова раптом стає порожньою, як барабан.

— Я... я... — тільки й можу вимовити.

— "Я, я", — передражнює він мене. — Чудово. Вражаюча словникова база.

Захар Богданович робить кілька кроків у мій бік, і я інстинктивно відступаю, майже врізаючись у книжкову шафу.

— Сьогодні, — його голос звучить небезпечно тихо, — ви зірвали нараду, на якій ми обговорювали проект вартістю в кілька мільйонів. Ви розуміаєте, що я міг би звільнити вас прямо зараз?

Я дивлюся на нього і раптом помічаю, що на його темно-синій краватці є крихітний візерунок зі срібних ромбів. Чому я взагалі це помічаю? Що зі мною не так?

— Панно Марино, ви мене чуєте? — Захар Богданович клацає пальцями перед моїм обличчям.

— Так! — різко відповідаю я, повертаючись до реальності. — Тобто, ні. Тобто, я вас чую.

— І?

— І... — я губляюся, намагаючись згадати, про що він питав. Звільнення? Проект? Чому я не можу зосередитися?

Він дивиться на мене, і його брови повільно підіймаються, виражаючи крайній ступінь подиву.

— Ви... ви в порядку? — запитує він, і в його голосі несподівано проявляється нотка... занепокоєння?

— Так, — швидко відповідаю я. — Тобто, ні. Мабуть, ні. Я хотіла сказати, що розумію серйозність ситуації і глибоко шкодую. Насправді я дуже відповідальна, просто сьогодні...ой!

У спробі зробити впевнений жест, я зачіпаю стопку паперів на краю його столу. Вони падають додолу, розлітаючись, наче осіннє листя. Я кидаюся їх збирати, але в процесі вдаряюся головою об край столу.

— Боже, — я чую його шепіт над собою. — Це якийсь кошмар.

***

Повертаюся до свого робочого місця на негнучких ногах, відчуваючи, як пульсує забите місце на чолі. Перший робочий день. Перший. Робочий. День. І я вже примудрилася стати ворогом держави номер один для найжахливішого боса у всесвіті.

Падаю на офісний стілець і хапаюся за скроні. Голова розколюється, а в душі — справжній тайфун емоцій.

Спокійно, Марино. Глибокий вдих-видих. Ти впораєшся.

Не пройшло й години, а я вже щиро ненавиджу Захара Богдановича Себастіанського з його ідеальними костюмами, презирливим поглядом і здатністю змушувати мене почуватися повним нікчемством. Як йому це вдається? Спеціальний курс "Як зруйнувати самооцінку підлеглих за шістдесят секунд" десь проходив?

Комп'ютер вмикається з мелодійним звуком, який зараз здається мені знущанням. "З поверненням!" — радісно повідомляє екран. О так, з поверненням у пекло.

Я намагаюся зосередитися на роботі, але перед очима стоїть обличчя боса — цей холодний, оцінюючий погляд, ніби я якийсь дивний екземпляр у зоопарку.

Вражаюча словникова база, — передражнюю його подумки, скорчивши гримасу монітору.

Хтось ставить переді мною чашку кави. Піднімаю погляд — це Аліна, мила дівчина з бухгалтерії, яка показувала мені офіс вранці.

— Я бачила, як ти поверталася від Себастіанського. Виглядаєш, ніби тобі потрібна підтримка, — каже вона з розумінням у голосі.

— Це настільки очевидно? — зітхаю я, вдячно приймаючи чашку.

— Цей вираз обличчя "я щойно зустрілася з дияволом" ми всі пережили, — вона присідає на край мого столу. — Не бери близько до серця. Він завжди такий з новачками.

— А потім стає кращим? — з надією питаю я.

Аліна сміється.

— Ні. Але ти звикнеш.

Чудово. Просто чудово. Доведеться звикати до того, що мій бос — втілення всіх моїх нічних жахів. Принаймні мені платитимуть за це. Сподіваюся, достатньо, щоб покрити майбутні сеанси психотерапії.

Намагаюся взяти себе в руки і розібратися з документами, які потрібно підготувати до завтра. Може, якщо я зроблю все бездоганно, він помітить, що я не повна катастрофа. Хоча кого я обманюю? Він уже зробив свої висновки.