2

Він розвертається і заходить до кабінету, навіть не дочекавшись моєї відповіді. Двері зачиняються з тихим, але зловісним клацанням.

Я опускаюся в крісло, мої коліна тремтять. Двадцять хвилин? Знайти всі файли системи, в якій я навіть не орієнтуюся? Приготувати каву, коли я не знаю, де кухня?

Марино, збери себе докупи!

Швидко набираю номер телефону Ольги Миколаївни, який записаний на тому ж папірці з логіном і паролем.

— Алло? — відповідає вона на третьому гудку.

— Доброго ранку, Ольго Миколаївно. Це Марина, нова помічниця Захара Богдановича. Він... просить вас прийти до його кабінету о дев'ятій.

Тиша в трубці триває кілька секунд.

— Він вже знає, що ти його нова помічниця? — обережно питає вона.

— Так, — я нервово ковтаю. — І він не дуже... задоволений цим фактом.

— Чорт, — вона зітхає. — Я думала, що Антон його попередив. Добре, я буду. А ти тримайся.

Вона кладе трубку, а я залишаюся наодинці з невирішеними завданнями і цокаючим годинником.

Нервово оглядаюся. Де ж шукати ці файли? Комп'ютер все ще просить пароль. Я вводжу дані, серце калатає так, ніби я зламую Пентагон.

Система завантажується. На робочому столі — десятки папок з незрозумілими назвами. В панелі швидкого доступу я бачу Outlook і швидко відкриваю його. Можливо, в пошті є щось про нараду?

Скринька майже порожня — лише кілька системних повідомлень та... о, вхідний лист від Віри Петрівни, надісланий вчора о 23:42.

"Для нової помічниці. Папка з документами для ранкової наради в Favorites/TODAY. Не забудь роздрукувати 12 копій звіту за другий квартал. Кавова машина на поверсі праворуч від ліфта. Удачі. Вона тобі знадобиться."

Я полегшено видихаю і клацаю на Favorites. Папка TODAY справді там, і в ній акуратно розкладені всі документи для сьогоднішньої наради. Я відкриваю файл зі звітом, швидко переглядаю його — тридцять сторінок детального аналізу фінансових показників. Де ж принтер?

У відчаї озираюся і бачу в кутку кімнати великий пристрій, який, безсумнівно, є принтером. Відправляю документ на друк і вибігаю з офісу, щоб знайти кавову машину.

Коли я повертаюся з чашкою американо, принтер все ще друкує останні сторінки звіту. Я нервово поглядаю на годинник — минуло вже сімнадцять хвилин з двадцяти. Збираю надруковані аркуші, намагаючись не переплутати порядок.

Останню сторінку я виймаю майже в ту ж мить, коли двері кабінету Захара Богдановича відчиняються. Він стоїть у дверному отворі, сперши руку на одвірок, його погляд падає на стопку паперів у моїх руках.

— Сподіваюся, це те, що я просив, — промовляє він, і хоча в його голосі немає прямої погрози, кожне слово звучить як попередження.

— Звіт за другий квартал, дванадцять копій, — відповідаю я, намагаючись, щоб голос звучав впевнено. — І ваша… кава…

Я простягаю йому чашку. Наші пальці на мить зустрічаються, і я відчуваю, як мене пронизує дивне відчуття — щось між страхом і... чимось іншим, чого я не можу ідентифікувати.

Він робить ковток, не відводячи від мене погляду. Його очі звужуються, і я завмираю, очікуючи вироку.

— Непогано, — нарешті каже він, і я ледь не падаю від полегшення. — Зараз ідемо на нараду. Вам потрібно буде вести протокол. Ви вмієте швидко друкувати?

— Так, — киваю я, хоча насправді не впевнена, наскільки швидко можу друкувати під таким тиском.

— Добре. Візьміть ноутбук і йдіть за мною.

Я хапаю ноутбук, документи і поспішаю слідом за ним. Він рухається коридором так, ніби володіє не лише компанією, але й усім простором навколо себе. Співробітники, яких ми зустрічаємо, поспіхом вітаються або просто відступають убік.

Його бояться, — розумію я, і це розуміння лише посилює мою власну тривогу.

Конференц-зал виявляється просторим приміщенням із великим овальним столом посередині. Чоловіки й жінки в ділових костюмах вже зайняли більшість місць. Усі розмови стихають, коли ми входимо.

— Доброго ранку, — без посмішки вітається Захар Богданович і кивком голови вказує мені на стілець у кутку. — Це Марина, моя нова помічниця. Віра Петрівна пішла в декрет.

Дванадцять пар очей повертаються до мене. Я намагаюся усміхнутися, але відчуваю, як посмішка застигає на обличчі.

— Почнемо, — продовжує він, не даючи присутнім часу на коментарі. — Звіти за другий квартал перед вами. Як бачите, показники зросли на чотирнадцять відсотків порівняно з минулим роком.

Я відкриваю ноутбук і поспішно створюю новий документ для протоколу. Пальці тремтять так сильно, що я двічі натискаю не ту клавішу, поки вводжу заголовок.

Захар Богданович продовжує говорити, його голос звучить чітко й впевнено. Я намагаюсь встигати за кожним словом, але вони злітають з його уст занадто швидко.

— Особливу увагу прошу звернути на сторінку сімнадцять, — каже він. — Марино, роздайте, будь ласка, додаткові матеріали.

Я завмираю. Які додаткові матеріали? Про них ніхто не говорив!

— Додаткові... матеріали? — перепитую я, і голос мій звучить надто високо.

Захар Богданович повільно повертається до мене. На його обличчі з'являється вираз, який можна описати тільки як суміш розчарування та роздратування.

— Червона папка. У вас в руках.

Я опускаю погляд і з жахом розумію, що весь цей час тримала якусь червону папку разом із документами, які взяла з офісу. Від сорому хочеться провалитися крізь землю. От дурепа…

— Так, звичайно, — бурмочу я і встаю так різко, що ледь не перекидаю стілець.

Почавши роздавати документи, я випадково пропускаю одного з менеджерів. Коли розумію свою помилку, намагаюсь повернутися, але зачіпаю чиюсь чашку з кавою. Вона не перевертається, але гучно дзвенить по столу, перериваючи пояснення Захара.

— Вибачте, — шепочу я, відчуваючи, як обличчя горить від сорому.

Повернувшись на своє місце, я продовжую друкувати протокол, але розумію, що пропустила частину важливої інформації. У спробі надолужити згаяне, я нахиляюсь ближче до столу і випадково натискаю клавішу гучності на ноутбуці. Система видає гучний звуковий сигнал.