1

У моєму житті ніколи не трапляється нічого хорошого, коли я прокидаюся після сну з відкритим ротом. А сьогодні мене будить саме цей мій «фірмовий» храп.

На годиннику шість пʼятдесят сім. Чудово. До будильника ще три хвилини. За три хвилини почнеться мій перший робочий день у новій компанії. Точніше, не почнеться, а я маю почати готуватися до нього. А саме — до зустрічі з моїм новим босом.

Мені двадцять. І я втекла.

Не від поліції, не від мафії, хоча, знаєте, іноді мені здається, що мій колишній хлопець Сірий був чимось середнім між гангстером і професійним руйнівником мого життя.

Я переїхала на інший кінець міста, де він не зможе мене знайти, де я можу дихати вільно, не озираючись.

Моя нова квартира — крихітна комірчина з облупленими шпалерами, але вона моя. І цього достатньо. Поки що.

Так, ви все вірно зрозуміли — я тікаю від травматичного минулого, і моє життя — справжній безлад. Не найкраща рекомендація для посади особистої помічниці одного з найвпливовіших бізнесменів міста, але маємо, що маємо.

Коли я проходила співбесіду тиждень тому, то спілкувалася лише з HR-менеджеркою. Вона мило посміхалася, розповідала про компанію і свого боса, якому потрібна термінова заміна. Його секретарка, Віра Петрівна, пішла в декрет настільки пізно, наскільки це було можливо, а заміну їй знайти не встигли.

— Захар Богданович дуже... вимогливий, — каже HR-менеджерка, обережно підбираючи слова. — Але він справедливий.

Коли люди кажуть «він справедливий», зазвичай це означає «він нестерпний тиран, але якщо витримаєш пекло, то, можливо, отримаєш підвищення».

Ну нічого. Я пережила Сірого, переживу й Захара Богдановича.

За п'ятнадцять хвилин я вже стою під душем, намагаючись змити сонливість і страх першого робочого дня.

Що вдягнути?

У мене лише один костюм — чорна спідниця-олівець і біла блузка. Ідеальний вибір для першого дня. Нудно, непримітно, професійно.

Дорогою до офісу я повторюю все, що запам'ятала з посадової інструкції. Відповідати на дзвінки. Вести календар. Організовувати зустрічі. Готувати документи. Передбачати потреби боса.

Останній пункт звучить особливо моторошно. Як я можу передбачити потреби людини, яку ніколи не бачила?

Величезна скляна будівля «СебастІнвест» з'являється переді мною за десять хвилин до початку робочого дня. Охоронець перевіряє мій тимчасовий пропуск, і я прямую до ліфта.

— Двадцять четвертий поверх? — запитує хтось поруч. — Ви до Себастіанського?

Я повертаюся і бачу молоду дівчину з синіми нігтями.

— Так, я нова помічниця.

— О, Віра нарешті пішла в декрет? Слава Богу! Я Аліна, з відділу маркетингу. Ти ж розумієш, у що вплуталася?

Я нервово посміхаюся.

— Мабуть... не зовсім. Мені сказали, що він вимогливий… — граю бровами.

Аліна сміється, але її сміх нагадує застережливий дзвіночок.

— «Вимогливий» — це найбільш дипломатичне визначення Захара Богдановича. «Айсберг», «залізна людина», «робот» — це те, що ти почуєш від решти працівників. Не дивись так злякано! Просто не реагуй на його холодність і виконуй свою роботу добре, і все буде гаразд.

Ліфт плавно зупиняється на двадцять четвертому поверсі. Кожен поверх наближає мене до тієї невідомої небезпеки, ім'я якій — Захар Богданович Себастіанський.

Господи! У що я вляпалася?

— Твій стіл прямо перед його кабінетом. Удачі, — підморгує Аліна, виходячи з ліфта. — Якщо потрібна буде допомога, шукай мене на двадцятому.

Я залишаюся сама в просторому холі. Скляні стіни, мінімалістичні меблі в сірих тонах і повна тиша. Здається, ніби я потрапила в якийсь футуристичний фільм.

Стіл, який, очевидно, належить мені, ідеально порожній, якщо не враховувати комп'ютер і стаканчик з ручками.

Жодних особистих речей. Жодних фотографій чи дрібничок, які б свідчили про те, що за цим столом колись сиділа жива людина. Чи була Віра Петрівна людиною, чи, можливо, роботом?

Ставлю сумку на підлогу і обережно сідаю в крісло. Комп'ютер вже увімкнений, на екрані — вікно для входу. Я згадую, що HR-менеджерка дала мені логін і пароль. Тремтячими пальцями я дістаю папірець із сумки і вводжу дані.

І саме в цей момент відчиняються двері кабінету позаду мене.

Я завмираю. Адреналін починає струмувати по венах з шаленою швидкістю. Момент, якого я так боюся і одночасно чекаю, настає.

Зараз я побачу свого нового боса, того самого «залізного робота».

— Доброго ранку, — низький, холодний, немов сталь, голос пронизує мене наскрізь.

Різко повертаюся і... потопаючи в глибині сірих очей, завмираю, забувши, як дихати.

Захар Богданович Себастіанський.

Високий, плечистий, у бездоганному темно-синьому костюмі. Його обличчя — ніби викарбуване з мрамору: гострі вилиці, прямий ніс, чітко окреслені губи. Темне волосся акуратно укладене, але одна непокірна прядка падає на чоло.

І ці очі... Холодні, як лід. Вони дивляться крізь мене, оцінюючи, аналізуючи, розбираючи на атоми.

— Ти хто така?

— Я... Доброго ранку, — мій голос зрадницьки тремтить. — Я Марина, ваша нова помічниця.

Його брови злегка підіймаються, а губи стискаються у тонку лінію.

— Нова помічниця? — перепитує він так, ніби я щойно повідомила, що я інопланетянка. — Де Віра Петрівна?

Серце пропускає удар. Невже HR-відділ не повідомив йому?

— Вона... пішла в декрет. Вчора був її останній день. Мене найняли на її місце.

Захар Богданович на секунду завмирає, а потім його очі стають ще холоднішими. Я майже чую, як тріскається лід.

— І ніхто не вважав за потрібне повідомити мене про цю зміну? — його голос спокійний, але від цього спокою в мене по спині біжать мурашки.

— Я... я не знаю, — видавлюю з себе. — Я пройшла співбесіду тиждень тому.

Він мовчки дивиться на мене, і в цій тиші я чую, як гучно стукає моє серце.

Боже, це гірше, ніж я думала. Він мене ненавидить, а ми навіть не встигли познайомитися.

— Файли з поточних проектів? — раптом питає він.