Частина перша

ДАНИЛО

Данило прокинувся о дев’ятій, як завжди. Не поспішаючи поснідав і почав збиратися на роботу. Високі шкарпетки, закриті туфлі, брюки, сорочка з довгим рукавом застебнута на всі ґудзики. На голову одяг капелюха із широкими крисами, на шию — тонкий шалик, на обличчя — чорну медичну маску й темні широкі окуляри, на руки — цупкі рукавички. Ні, він не переховувався від поліції чи ображеної жінки. А був звичайним вчителем у змінній школі й на десяту вечора йшов на роботу. Просто Данило був вампіром. У вересні ж ще можна було потрапити в такий час під безжальні сонячні промені, від яких, у кращому випадку, шкіра вкривається пухирями. У гіршому ж — йому світить, у всіх сенсах параліч. Це вже, коли йтиме з роботи, засуне всі зайві атрибути в портфель, закотить рукави сорочки й піде додому, вдихаючи на повні груди чисте осіннє повітря.

І нічого дивного тут немає. Їхня раса (а саме так було вирішено називати вампірів на державному рівні) уже десять років жила серед людей, не ховаючись. Вони працювали в другу зміну — були несплячими охоронцями, власниками та працівниками нічних клубів, вчителями (як Данило) вечірніх шкіл, таксистами, фрілансерами, програмістами… та багато ким були! Синтетична кров, яку випадково винайшли британські вчені, давала змогу насичуватися і не відчувати поклику. А що ви хотіли? 21-ше сторіччя, як не як! Уже не треба давитися кров’ю шимпанзе чи ловити мишей, якщо не хочеш позбавляти життя собі подібних. Можна жити й цивілізовано.

Ввечері школа пустіла та вже не нагадувала мурашник. Данило любив свою роботу. Як і будь-яку іншу за свої двісті років. Стягуючи рукавички на ходу в коридорі він відволікся і ледь не врізався в дівчину зі стосиком книг. «Фі, банальщина!» — подумки охрестив він ситуацію та оминув перешкоду.

— Альбіно! — почувся позаду голос директора. — Ти куди ту макулатуру понесла? Залиш, на столі, я завтра віддам Андріївні на списання.

Данило завмер. «Альбіна, Альбіна, Альбіна», — забухкало в голові, занило в грудях, затопило чорним та в’язким по всьому тілу. Ледве дійшов до свого кабінету, засмикнув штори, щоб і шпаринки не було та впав у крісло. Серце, наче здавало марафон, так бігло і стукало об ребра.

Альбіна. Його перша вампірська любов, його біль, його гріх. Із чорним рівним довгим волоссям, різкою манерою говорити, рухатись — вона була, наче той вогонь у темряві їхніх ночей. Якби ж не… Продзвенів дзвінок, клас поступово почав заповнюватися учнями. Данило потер вилиці пальцями, зняв маску — пора було починати працювати.

Останньою в клас зайшла дівчина, яку окрикував у коридорі директор.

— Ви Альбіна? — вищирвся на неї Данило.

— Так.

—   І ви така поважна особа, що не спішите вчитися та йдете повагом після дзвінка?

Дівчина заклякла, піднявши на вчителя сірі очиська.

— Чи може вам освіта взагалі не потрібна? Я думав, сюди ходять люди, які пам’ятають, що вони хочуть!

— Пробачте, — пролопотіла Альбіна.

— Сідайте вже! — роздратовано повів плечима Данило. — І зробіть висновки на майбутнє.

Дівчина кивнула, та зайняла місце поруч із русявим парубком. Урок розпочався.

*******

Уже пізніше, вдома, Данило намагався проаналізувати свою поведінку. Що так збісило його в цій дівчині? Для чого вона з’явилася і навіщо пробудила так далеко заховані гіркі спогади? Він страшився тих думок, тож швиденько переодягся в домашнє і засів за онлайн-проєкти до ранку!

АЛЬБІНА

Альбіна метнула наплічника в купу взуття біля вхідних дверей. Чорти б побрали того триклятущого вампіра, що вів останній урок! Наче вона винна, що після аварії пропустила кілька років навчання. Не будеш же кожному зустрічному показувати ноги в шрамах і розповідати про півтора роки реабілітації — фізичної, психологічної. Й ось, нарешті, вона відчула бажання знову жити, чимось займатися. Так, їй двадцять п’ять, багато чого вже не здійсниться. Але невже вона мало пережила, щоб ще якісь кровопивці відчитували, як дівчисько? Йому то байдуже, він може і п’ятсот років чи й більше валандатися по світу. А Альбіні відмірено років вісімдесят і то, дай Бог, дожити їх при пам’яті, не овочем.

Задзвонив телефон. Дядько Валерій. Він же, за сумісництвом, директор школи, у яку пішла Альбіна.

— Ну, що там, дівчинко моя? Як пройшов перший день?

— Та більш-менш. Дядь Валєро, а що то за вампір останній урок вів?

— О, то дуже хороший вчитель. Досвід у нього, сама розумієш, за роки в багатьох сферах. Я його із джаз-бенду в школу переманив. Та і взагалі він знахідка — дуже хороший, ввічливий, усі від нього в захваті! Тобі теж сподобався, так?

— Ага, — промимрила Альбіна. — Ну, гаразд тоді, піду спатии, пізно же.

— Добраніч, моя дорога. До завтра.

Альбіна кинула телефон на ліжко і фиркнула — сподобався, еге ж! Чемний він і добрий — ага, аж тричі. На пустому місці приклепався. Дівчина загорнулася в ковдру не роздягаючись — активне життя ще нелегко давалося її організму. За дві хвилини, з-під покривала можна було почути легеньке сопіння. І дивні сни підкрадалися до Альбіни на волохатих синьо-рожевих лапах. Наче стоїть вона в пустому класі біля вчительського столу, а перед нею на колінах, обіймаючи її за ноги той самий вчитель, вампір Данило. Вона запускає руку в чорне волосся, злегка відтягує його голову назад і тоне в темному погляді, наче в безодню падає. І дійсно падає-падає-падає, втрачає свідомість та приходить до тями на лікарняному ліжку. А лікар каже голосом Данила: «Ходити ви, дівчино, навряд чи будете. Хоча є в Німеччині одна клініка… Можете спробувати». «Ні-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і! Невже знову?» — заволала вві сні Альбіна та прокинулась. Якийсь час їй знадобився, щоб зрозуміти, що то був лише шедевр її підсвідомості, а німецька клініка вже давно пройдена. І тут таке зло її взяло!