Клуб та віра

У нашому селі, на превеликий жаль, церкви не було. Хоча край наш древній, намолений, такий, де кожен пагорб зберігає свою легенду, а ліс знає більше молитов, ніж деякі монастирські стіни. Навколо - святині, пустоші, монастирі, козацькі церкви, яким і по тисячі років. Комуністи, як не старались усе знести а не змогли. А в нас, у нашому маленькому селі, своєї церкви так і не поставили. Чи то руки не дійшли, чи душа села вважала, що Бог і так тут живе, поміж хатами, поміж людей, на узліссі, в тумані над ставком.

Наші бабусі ходили до Софронівського монастиря пішки. Через болота, навпростець, без доріг, як ходили їхні прабабусі. Або на інший бік,  до райцентру, одинадцять кілометрів упоперек вітру й спеки, та кого це тоді лякало? Віра була міцніша за втому.

Пам’ятаю, як бабуся купувала мені сорочку в магазині. Покрутила мене, погладила плечі й каже:

— О, в такій і до церкви не соромно.

А я тоді думав: “В яку церкву? У нас же нема.” Але не сперечався. Бабуся любила порядок у вбранні.

У бабусі одяг був поділений майже по-армійськи:

буденне - для праці,

святкове - на весілля та престольні,

і церковне - хоч і без церкви, але завжди наготоване, бо хто його знає, коли треба буде з’явитись “до людей”.

Я не пам’ятаю, чи ходив коли з нею до храму, але те, що вона ходила - це факт. Саме ходила. Бо які там автобуси?  До нас навіть пошта інколи не доїжджала.

А замість церкви ми мали наш клуб. Але такий клуб, що деякі райцентрові від заздрощів могли б поблідніти. З білим вапняним фасадом, з високими вікнами, з паровим опаленням, театральною сценою, бібліотекою, читальним залом і більярдним столом, на який ми дивилися як на якусь шляхетну забаву з іншого світу.

І стояв той красень якраз у нашій Репяхівці, наче серце серед капусти й городів, серед грушевих садів і покрученої вітрами тополі.

У нас був свій кіномеханік - дядько Микола, його шанували всі. Від малечі до старших.  Здавалось, він умів домовлятися з кінопрокатом так, як інші домовляються про корову чи про ділянку: тягнув тільки найцікавіше. Хоча усі в селі звали його Колькою Трусом. Але не подумайте лихого: «трусами» в нас здавна кликали кроликів. Дядько Микола боягузом не був ані разу в житті, навпаки, чолов’яга моторний, всюди встигав, і завжди з якоюсь справою чи історією напоготові.

Та головне те що він був «наш актьор». Бо сам казав: «Я ж у кіно знімався!» І правда,  десь у масовці «Думи про Ковпака», у тій сцені, де диму більше, ніж людей. Але Микола своє місце знав до секунди.
Коли крутив стрічку в клубі, він той момент прокручував по два–три рази:
— О! Оце я! Бачите? Он той, зліва… Нє, не той, що в яр з’їжджає! Он той, що присів!

Ми очі ламали, але кивали, бо ж свій герой, як не як.

І от, коли фільм закінчувався, починалося найцікавіше. Ми, хлопчаки, одразу його оточували:
— Дядьку Миколо, а ви справжні німецькі танки бачили?
— А зі шмайсера стріляли?
— А він важкий? А він віддачу дає?

О, тут дядько Микола розквітав. Він так любив ті питання, що міг би годинами розповідати. І ми б слухали  хоч до ночі, хоч до ранку. Але біда в тому, що в нього вічно часу не було:
— Ой, хлопці, не зараз! Бо мені ще рулон перемотати, лампочку поміняти, і завтра до району їхати!

А ми лишались на ганку клубу  з очима, повними танків, шмайсерів і того самого Миколиного «я ж у кіно знімався».

І от у цьому клубі я вперше побачив фільм з Чарлі Чапліном. То було відкриття. Щось ні на що не схоже. Я щиро шкодував того маленького бродяжку. Він такий добрий, а доля все його била, ніби наввипередки із самим життям. А “Вогні великого міста”? То до сьогодні мій улюблений фільм. Я дивився й молився, щоб він нарешті знайшов своє щастя, бо в дитинстві так хочеш, щоб добрі люди не страждали.

Дядько Микола інколи на афішах дописував:

«Фільм цікавий, про війну».

І все. І вся сільська малеча вже бігла до клубу, навіть не питаючи, про яку саме війну йдеться.

Для бабусь була інша категорія. Індійські фільми. О, то була подія! З ранку вони вже починали збори, як на бали:

— Марусько, дивись, оцю кофтину вдягну. Як думаєш?

— А ти фартухи погладила?

— А голову коли мити будемо?

Бо ж у кіно!

Мене постійно тягали з собою, і я завжди засинав, поклавши голову бабусі на коліна. А вона гладила мене по голові тихенько-тоненько, немов сама музика десь у темряві.

Найпопулярнішою стрічкою була «Єсенія». Вони дивилися її разів сто, але все одно йшли “попереживати”.

Свята в клубі - то було окреме мистецтво. Стільки наїдків, стільки людей, стільки музики! Баян, бубен, співи, танці аж до ранку. Село гуділо, як ялинковий ярмарок. Справжнє велике життя.

І ще там грали весілля. З музикантами з райцентру, з оркестрами, з криками "Гірко!" і з такими танцями, що від них тріщав паркет.

…Взагалі до клубу часто приїздили різні артисти, агітбригади, самодіяльні колективи. Бували й актори з райцентру, і хори, й невеличкі оркестри, а часом навіть якийсь «ансамбль» з області, що вважалося у нас майже столичним рівнем. У клубі завжди було життя, рух, щось відбувалося: то сміх, то пісні, то звук баяна в репетиційній.

А я найбільше пам’ятаю виступ фокусника.

Паличка, легкий помах  і в другій руці в нього раптом з’являвся металевий карбованець. Такий справжній, блискучий. Показував усім і кидав у металеве відерко. О той звук! Немов чарівна монета з казки.

Скільки я потім не пробував повторити фокус. Нічого. Ні монети, ні звуку, ні дива. Лише бабусина паличка, обдерте відерко та мої дитячі розчарування, які завжди швидко проходили. Бо в дитинстві навіть невдачі солодкі.

А коли ми вже подорослішали, клуб відкрився для нас по-новому. Той самий зал, де бабусі переживали за Єсенію, а ми дрімали їм на колінах, раптом став нашим танцювальним майданчиком. Диско  по-сільському. Нічого там не блищало, не блима́ло, не диміло. Максимум «світломузики» - лампочка під стелею, яка блимала, бо контакт поганий.