Дід, що розганяв хмари.

От розповідаючи про наш закуток у селі, про нашу Реп’яхівку, я не можу не згадати добрим словом одного діда. Поруч із ним навіть Максим Перепилиця виглядав би невинною дитиною. По балагурству, по жартах, по прислів’ях.
Та й сама постава вже говорила за нього. Достатньо було глянути і одразу розумієш: перед тобою дід, який за словом у кишеню не полізе. Який, навіть просто глянувши, міг підняти настрій.

Високий, худорлявий чолов’яга. Обличчя овальне, волосся, вірніше, його залишки, світле.
Ніс - сливою, брови - як у сибірського кота, рот - середній, а очі. Очі  такі, що ніби все бачили в житті, та ще й насміхаються з того нього.
Руки - довгі, натруджені, долоні - наче дві лопати.
І навіть попри воєнне й післявоєнне життя, він не втратив головного - уміння сміятися.

Любив пожартувати сам і завжди підтримував чужий жарт, навіть якщо той був недолугий , «аби смішно було, а не сумно».
А коли односельці починали підіймати галас через наші вилазки на чужі городи, чи якісь інші бешкетування, ми знали що у нас є свій адвокат.

Бо цей дід, ще вдосвіта, під магазином, збирав усіх місцевих “прокурорів” , тих самих, що вчора вимагали «розібратися по всій строгості»,  і починав свій суд... але по-сільськи.

— Та що ви, люди добрі! - починав він, притворно обурюючись.

 — То ж не злодії, то експериментатори! Ви думаєте, вони ту моркву тягнули? Та вони ж хотіли перевірити, чи правда, що від вашої землі все росте, як на дріжджах! Наука, панове, чиста наука!

Народ біля магазину вже сміється.
Хтось бурчить, хтось робить вигляд, що сердиться, але дід не зупиняється.

— А вчора, кажете, яблука у Марії Степанівни пропали? Та то ж не пропали, то наші хлопці провели ревізію! Перевірили, чи спілі. Бо ж самі знаєте, якщо яблуко дозріло, то  його треба рятувати, а то впаде і пропаде!

Марія Степанівна червоніє, махає руками, а дід додає:
— А що, може, й не спілі були?
— Спілі... — бурмоче вона, вже не витримуючи.
— От бачите! Значить, не крадіжка, а збереження врожаю.

І тут регіт стоїть такий, що аж горобці з даху злітають.

Через п’ять хвилин усі найголосистіші  “інквізитори” вже сміються так, що й самі забувають, кого вчора збиралися карати.
Напевно, згадували себе у нашому віці. І хто знає, може, вони самі колись із тих же городів гарбузи тягали.

Бо дід умів так загнути, що й грішне ставало святим, а дитяча витівка майже подвигом.

— Е-е, - казав він, - не сваріться на дітей. Головне, щоб вони тягли не з хати, а з городу. З хати то є гріх, а з городу - то вже спорт!

І все, що лишалось після його «суду» так це той сміх, добрий, щирий, та ще оте дивне відчуття, що життя не таке вже й погане, коли поруч є людина, яка може розігнати навіть найгустіші хмари своїм жартом.

Звали цього чудового діда - Микола.
Але хто б там у селі звав його Миколою? Ні старі, ні малі.
Усі. Від школяра до голови колгоспу  кликали його - Берш.
Просто Берш.
І то було як титул. Бо як тільки в селі казали:
— А ти чув, що сьогодні Берш причудив? —
то можна було кидати всі справи й бігти слухати, бо нудно точно не буде.

Іншим разом:
— А ти бачив, як він зранку хліб купував? —
— Та все село реготало, навіть продавчиня зі сльозами на очах!

Берш був із тих, хто міг зробити виставу навіть із черги в магазині.
Якщо не було анекдоту то він його вигадає.
Якщо день був похмурий то він міг  розірвати його на двоє своїм реготом.

Пам’ятаю, весною ми з Мишком зібралися в ліс точити березовий сік.
Готувались серйозно: відра, коловороти, пенькове волосіння. Все по науці.
Сонце ще низьке, відчувається легенький морозець, калюжі під тонкою кригою. Але з даху починає вже капати, бурульки починали плакати.
І от ідемо ми по селу, поважні, бо справа важлива.

А Берш, як завжди, сидить на нашій лавочці біля магазину, розмовляє з односельцями, ніби й не бачить нас.
І раптом.  Як гаркне!

— Хлопці! Стій-те!

Ми з Мишком аж присіли.  Думали, може, щось страшне сталося.
А він, ледве стримуючи усмішку, продовжує:

— От що ви з деревами робите, га? Сік тягнете, дірки свердлите! От би вам у п’ятках дірки повертати?  Щоб розум через них витікав!

Сміх іде хвилею.  Лавочка, двір, навіть собака, здається, заскавчав від веселощів.
А Мишко, треба віддати йому належне, не розгубився:

— Діду, - каже, - а от якби з верби, по весні, самогон тік.  Що тоді робили б?

Берш на хвильку задумався, зробив вигляд, що серйозно рахує щось на пальцях, потім каже:

— Тоді треба багато мотузок.

— Для чого? - питаємо ми в один голос.

— Щоб ви мене, холери, до тієї верби прив’язали, - каже він, - і на рівні рота у вербі дірку просвердлили, щоб я то міг пити і не впасти під вербою!

І тут село лягло від сміху.
Хтось упав із лавочки, хтось махав руками, витираючи сльози, а старі жінки лише хрестилися, бурмочучи:
— Господи, ну що то за чоловік, щоб таке вигадати...

А він - лише всміхається, робить самокрутку, закурює й каже спокійно, як філософ:

— Е, люди, сміх - то така штука: поки смієшся, старість не підступить. А перестанеш - от тоді й ноги підкосяться.

І справді. Поки Берш був у селі, здавалось, навіть дощі були лагідніші, а буря, перш ніж гримнути, ніби чекала - що скаже Берш.
Бо, певно, навіть грім йому боявся перечити.

А ось цю історію мені розповіла моя мама.

То була справжня зима - така, що сніг аж хрумтів під ногами, а зорі світили так яскраво, що здавалося, можна торкнутися рукою. У селі стояла Різдвяна тиша, лише з хат долинали голоси, сміх і запах смаженого сала.

А по вулиці, з піснею та дзвінким сміхом, йшли дівчата. Молоді, рум’яні, в червоних хустках співаючи щедрівки. Щедрували, віншували кожну хату, а господарі їм дякували чим могли: то ковбаску покладуть, то в’язку цибулі, то окраєць хліба, а вже коли хто дасть цукерки…. О. То цілий тиждень потім згадували: «А пам’ятаєш, Марічко, оті цукерки в золотих фантиках?»