Коваль і докторка

«У кожному селі є своя легенда. Одні зіткані з казок, інші - з людського тепла.»

Якось так уже сталось, що на нашій Реп’яхівці зібралися й жили дуже особливі люди. Кожна родина мала свою долю, свою історію.
Але одна з них завжди стояла осібно. Про неї я хочу розповісти.

То була надзвичайно інтелігентна родина. Знайомство з ними, а тим більше приятельство, я й досі вважаю честю. Таких вихованих, спокійних, освічених і людяних людей не зустрінеш часто - не те що в нашому селі, а й у світі.

Я мало коли називаю у своїх оповідках прізвища, але тепер мушу. Бо й не можна інакше — це подружжя Цекових.

Вона

Пані Євдокія Євгенівна Цекова - статна жінка, не худорлява, але й не повна. У ній усе було врівноважене: і хода, і голос, і погляд.
Ми називали її пані докторка, хоч офіційно вона була фельдшером. Та то лише слово на папері. Насправді ж вона була справжнім лікарем від Бога. І руками, і серцем.

Вона пройшла всю війну. Справжню, передову. Під вибухами, серед крику, болю й пилу, вона рятувала бійців прямо на полі бою. Не раз дивилась у вічі смерті, але не зламалась.
Повернулась із фронту з твердими руками, ясним розумом і великим серцем.

Чому після війни вона опинилася в нашому селі лише як фельдшер?
Може, не вистачило якихось документів чи підписів.
А може, просто не захотіла їхати нікуди. Бо хіба потрібна людині велика лікарня, коли вона може бути потрібна тут, серед своїх, серед тих, хто знає її з дитинства?

Її не цікавили звання, нагороди чи посади. Вона хотіла одного - щоб люди поруч не страждали. І допомагала всім, хто приходив, без відмови.

Коли моя мама народжувала мого старшого брата, у березні шістдесятого року минулого сторіччя, саме вона врятувала їх обох.
То була страшна весна. Розпуття, сніг з водою, дорога розмита.
Пані докторка знайшла коня, сани, і повезла маму до райцентру, одинадцять кілометрів через мокрий сніг і темряву.
Увесь той шлях вона тримала маму за руку, заспокоювала, говорила тихо, лагідно.
І все обійшлося.

А скільки людей вона врятувала в селі - ніхто й не порахує.
У неї були золоті руки, відкрита душа, а головне - спокій, який лікував не гірше ліків.

Вона народилась у нашому селі. Знала нашу родину, знала мого прадіда. І завжди, коли бачила мене, казала з усмішкою:
— О! Дід Афанасій іде!

Я, звісно, свого прадіда не бачив. Лише старе фото: стоїть біля воріт у вишитій сорочці, тримає ціпок, поруч  кінь, якого любив більше, ніж будь-що.
На тій світлині він молодший, ніж я тепер. А дивиться так, ніби бачить крізь час.

І коли пані докторка так казала, я спершу сміявся, а потім починав розуміти: може, справді щось у мені від нього залишилось.
У русі рук, у ході, в отому терпінні, що живе десь усередині, як пам’ять тіла.
І, може, тому вона дивилась на мене не просто як на хлопця, а як на продовження когось, кого вже нема.

У її погляді завжди було трохи ностальгії — за часами, коли село ще дихало одним подихом, коли люди співали спільно, а горе ділили порівну.

І коли я проходжу повз їх стару хату, досі здається, що зараз відчиняться двері, вийде вона у білому халаті поверх свитки, усміхнеться й скаже:
— Ну, ходи, дід Афанасій, кажи, що там у тебе болить…

Він

Її чоловіка звали Іван Ілліч.
То був кремінь-чоловік. Міцний, спокійний, мов річка під льодом.
У його очах не горів вогонь. Там стояла глибина.
Він не поспішав, не метушився. Здавалось, сам світ тримається на його плечах.

Він і справді був схожий на казкового гнома-коваля. Не тому, що був малий. Зріст у нього був середній.
Але статура. Широченна спина, сильні руки, темне волосся, густі брови. Чорнявий, кремезний, і коли ставав біля горна, то здавалося, що сам метал його слухається.

Кажуть, вони познайомились на фронті. Пані докторка тоді врятувала йому життя і зробила операцію просто під обстрілом.
Може, відтоді вони й не розлучались. Бо разом повернулись до села, разом почали нове життя.

Вона лікувала людей, а він - залізо.
Обидва  від Бога. І люди, і майстри.

Усі  села навколо знали й поважали його. Бо він міг зробити що завгодно. Від підкови до замка, від ножа до серпа.
У кожній хаті був хоч один ніж від Ілліча, і кожен служив роками.

Я часто ходив до нього в кузню. Ми говорили мало. Та й не треба було. Там, серед полум’я, диму й ударів молота, слова здавалися зайвими.
Я просто стояв осторонь, коли він був зайнятий, то слухав ту пісню -  пісню вогню й металу.

То була не робота, то була симфонія.
Я боявся навіть дихнути, щоб не порушити її.

Коли Ілліч мав вільну хвилину, він кликав мене:
— Ну що, попрацюємо?

І я ставав до міхів.
То не проста справа — треба відчувати подих вогню. Давати йому рівне, живе дихання, щоб метал не охолонув і не перегорів, і не давати вогню згаснути.
Але я швидко навчився, і з того часу, коли бачив, що з труби його кузні йде дим, то знав - Ілліч на місці.
І як тільки заходив, він казав:
— Ну, будеш моїм підмайстром сьогодні?

І я був.

Там, біля нього, я вчився не лише ремесла. Я вчився терпіння, спокою, точності.
Бо кожен удар молота був як удар по страху, по сумніву.
І з кожним днем я відчував, що стаю сильнішим.

Ілліч був небагатослівним. Не пиячив, не приятелював ні з ким особливо. Люди поважали його, але тримали певну відстань.
Хіба що зі мною мав якийсь особливий зв’язок. Може, тому, що я нагадував йому його сина.

У них із пані докторкою було двоє дітей — син і донька.
Виросли, поїхали, і батьки лишились удвох — тихі, мудрі, незмінні.

Коли дивився на них разом, завжди думав: це казкова родина.
Коваль-гном і чарівний фельдшер.
Вона - світло, він - тінь;

Вона - рух, він - спокій.
Разом вони творили той баланс, що тримає світ.