Незломлений

Дійшла черга до ще однієї родини.
Родини дуже цікавої, непростої, навіть трагічної. Такої, що заслуговує не лише згадки, а й справжньої пам’яті. Бо ця родина, як і багато інших, від радянської влади отримала не вдячність, не шану, а лише обман, приниження, а згодом  і покарання. А потім настала третя, найгірша кара - забуття.
Так, саме забуття. Тихе, липке, як туман над осіннім полем. Ніби цих людей ніколи й не було.
А були ж!
Були люди, що жили серед нас, творили добро, допомагали, ділилися останнім, і навіть собі на біду, бо не могли пройти повз чужу нужду.

Я не раз ловив себе на думці: як це сталося, що таких, як вони, стерло з людської пам’яті? Їхні імена зникли з розмов, а потім і з сердець. Навіть я вже не можу пригадати їхнього прізвища. От як буває, коли історія не має кому її записати. Але обличчя, голоси, подих того подвір’я, то я їх пам’ятаю. І пам’ятаю головне - оте відчуття гідності, що йшло від них, навіть тоді, коли все навколо валилося, коли людям нав’язували страх, а за доброту карали.

То була родина колишнього старости. Родини того самого старости, що його колись поставив Ковпак, коли проходив зі своїми партизанами. Свій чоловік, з нашого села, не чужинець. Так, то не був староста з тих, що прислуговували ворогові чи гнули спину перед владою. Навпаки, він був людиною, що опинилася між жорнами. Його поставили, бо треба було, щоб хтось, хто вміє дати лад, хто знає людей, у кого слово важить. І він намагався втримати рівновагу, не дати селу розсипатись у той страшний, кривавий час.

А потім, коли прийшли нові, вже радянські, його ж і зробили ворогом. Не за вину, а за посаду. Бо так простіше - знайти «винного», а не зрозуміти правду.
І почалося. Допити, приниження, зневага, і навіть сусіди почали уникати їхнього двору, як проклятого. Не зла ради, ні. Страх такий тоді стояв, що люди й погляду уникали, аби тільки самим не опинитись під колесами отого кривавого «правосуддя».

А їхня родина трималася. Гордо, мов мовчазний дуб після бурі.
Жили, як могли. Працювали, допомагали іншим, не нарікали. Навіть тоді, коли від них відвернувся весь світ, вони продовжували робити добро. Так, наче й досі вірили, що добро завжди важливіше за страх.

Може, саме тому я й не можу забути їх.
Бо були вони для мене, ще малого, прикладом якоїсь іншої, вищої людяності. Без гучних слів, без скарг, без показного героїзму. Просто були світлими людьми.
І хоч прізвище їхнє стерлося з пам’яті, сам образ залишився. Іноді мені здається, що й зараз, коли проходжу повз старий куток, де колись стояла їхня хата, відчуваю ледь чутний запах диму з їхньої печі, і ніби чую лагідний голос господині, що кличе когось до вечері.

Бо люди не зникають безслідно.
Поки хтось пам’ятає про них, бодай одним реченням, бодай одним теплим спогадом - вони живуть.

Пам’ятаю, його звали Іван Микитич.
Суворе, але добре лице, глибокі очі, що бачили більше, ніж хотіли. Таких людей час не просто старить, він випалює з них усе зайве, лишаючи тільки гідність і доброту.

Коли мою бабусю Марусю німці забрали на роботи до Німеччини, Іван Микитич, тодішній староста, робив усе можливе, щоб її «відмазати». Бігав, просив, говорив, навіть сперечався з офіцером, але нічого не вийшло.
За ті його спроби самому йому мало не коштувало життя: казали, що вже стояв на межі розстрілу.
Може тому, наша родина ніколи не тримала на нього зла. Навпаки - завжди згадували з повагою, як людину, що вміла ризикувати собою заради інших.

Коли його пізніше засудили, а через сім років «розібралися», повернули, — він доживав свій вік із жінкою, яка вірно його чекала, і зі своєю сестрою.
Ніхто його не зустрічав оркестром, не питав про минуле. Тоді й слова були небезпечні. Але я добре пам’ятаю: коли він йшов нашою вулицею, то йшов рівно, прямо, не схиляючи голови. І навіть діти тоді стихали. Щось у ньому було справжнє, спокійне, немов камінь після дощу.

Він часто заходив до нас у гості. Завжди охайний, підтягнутий, з тією старомодною повагою до людей. І щоразу, переступивши поріг, одразу починав співати  свою улюблену пісню про три верби, що росли докупки. Та пісня запам’яталася всім. І досі, коли мама чує її, то тихо каже:
— Це ж пісня Івана Микитича…
Голос у нього був неголосний, але глибокий, із тим легким тремтінням, яке буває лише в людей, що пережили більше, ніж могли розповісти.
І коли він співав, у хаті ставало тихо. Бо то була не просто пісня, то була пам'ять, молитва і вдячність долі, що дозволила ще хоч раз побачити рідне подвір’я.

Коли я згадую Івана Микитича тепер, не бачу перед собою ні старосту, ні «засудженого».
Бачу людину, яка не втратила в собі людяності навіть тоді, коли світ навколо сповзав у темряву.
І його пісня про три верби й досі звучить у пам’яті, як спомин про тих, хто залишався людьми, попри все.

Хоч самих рис Івана Микитовича вже не згадаю, лиш відчуття його присутності, спокою і гідності живе в мені й досі. Не пам’ятаю  облич жінок, з якими він доживав свій вік. Але для мене він став тим стрижнем незламності, уособленням людської гідності, що не згинається під жодною владою. Стрункий, охайний, не озлоблений на світ, він умів залишатися людиною там, де інші ламалися. І, мабуть, не тільки для мене - для всієї нашої родини він був живим прикладом того, що правди й доброти можна не зрікатися навіть після всіх зрад і принижень.