Глава четверта. Тітка Олена (продовження)

А от коли мова заходить про родину, я завжди з особливим теплом згадую тітку Олену.
Бувало так: ми приїздили з міста без попередження, на могилку до прадіда, і вже звідти завжди, обов’язково до тітки Олени. Завжди з гостинцями: хліб, оселедці, цукерки… І ось ми переступаємо її поріг, а вона, побачивши нас, розквітала такою щирою радістю, що годі було описати словами. То була не радість від гостинців чи подарунків. Ні. Вона світилася саме від зустрічі, від того, що ми ввійшли в її хату, принесли живе слово, сміх, тепло. В її очах спалахував той особливий вогник, яким світяться лише люди, котрі справді люблять і цінують ближніх.

І неодмінно вона поспішала нам віддячити. Віддячити  по-своєму, просто, але так щиро, що торкало до глибини. Бувало, навіть не знаючи, що подати, хутко бігла до саду, назбирає пригорщу яблук і винесе їх нам обома руками, ніби найдорожчий скарб. І ще з легким докором у голосі, наче виправдовуючись, промовляла:
— Не гнівайтеся, більш нічого зараз немає…

Та хто ж мав право сердитися? Та й за що? Ми й думки не мали про нестачу чи убогість. Усе це зникало поруч із нею. Нам було досить її присутності, її теплого серця, її лагідного погляду. Бо раділи ми не яблукам, не гостинцям, а  ми раділи самій зустрічі. І та зустріч щоразу була святом, навіть без столів, що ломилися від наїдків.

А який тітка Олена варила холодець! То була не страва, то було диво, справжній витвір мистецтва. Прозорий, як гірський кришталь, у якому кожна морквинка світилася маленьким сонцем серед зимової ночі. Та все ж у моїй пам’яті залишилося не це. Парадоксально, але найбільше, просте й буденне. Її звичайна яєшня. У нас у селі казали - «глазуння».

І тоді в хід ішла її важка, натруджена чавунна пательня. На ній шкварчали великі шматки сала, випускаючи гарячі іскри жиру, і вже слідом, у той розпечений танець, падали яйця. Жовтки розтікалися золотом, краї підіймалися й рум’яніли, утворюючи ту хрумку шкориночку, яку й досі неможливо забути. Сало плавилося, пахло так, що слина сама котилася, а вся хата наповнювалася відчуттям справжнього свята. То була не просто яєшня. То була любов, викладена на сковорідку, любов, яку можна було скуштувати ложкою.

…На її 80-ліття ми бачилися востаннє. І той день врізався в мою пам'ять не як проста подія, а як ціла картина. Її невелика хатина раптом розквітла, мов би то не стіни, а крила, що зуміли вмістити пів села. Людей зібралося стільки, що здавалося, що  ще мить, і дах підніметься, випускаючи на волю всю ту радість і сміх, які не вміщалися всередині. Хтось підспівував старим пісням, хтось притупував ногою в такт, хтось уже й танцював. А вона, винуватиця свята, сиділа в центрі того всього. Сиділа усміхнена, світла, мов сонце в осінній день.

Шкода тільки, що мої бабусі не дожили до тієї години. Та я знав: вони були там. Були у кожному піднятому келиху, у кожному жарті, у кожній крихті хліба на столі. І мені навіть здавалося: вони сидять десь на лаві під стіною, тихо усміхаються й кивають головами, ніби кажуть: «Оце ж наші люди. Оце ж наша рідня».

І так у моїй пам’яті й закарбувалося: тітка Олена серед сміху, пісень і тепла, немов серце, що пульсує посеред усіх нас, зігріваючи кожного. То була її остання зустріч зі мною, але й найяскравіша. Відтоді, щоразу, коли думаю про неї, я бачу не стару жінку, змучену життям, а ту світлу, усміхнену постать, що сидить серед рідних людей  і гріє всіх своїм безмежним добром.