Глава четверта. Тітка Олена

А ще на нашій вулиці жила тітка Олена. Жіночка складної долі (та чи були тоді легкі долі?). Її коріння походили з того ж самого хутору, що й наше. Там, серед дубів і лук, вона росла з татом і мамою. Але якось тихо й безповоротно батько зник із її життя - кажуть, загинув десь, і лишилися вони з матір’ю удвох. Маленька сім’я у великому світі.

А потім, коли прийшла та велика влада з наказом: усіх хуторян примусово переселити до села, їхній дім спорожнів, а в селі вони опинилися через одну хату від нас. Здавалося б, починай усе спочатку. Та й там доля не змилувалася. На свято теплого Олексія, коли в церкві співали про весну, про нове життя, у дванадцятирічної Олени згасла мама. І тоді дівчинка залишилася сама. Саме отак, із великої букви: САМА. Це слово у ті часи звучало страшніше від будь-якого вироку. Бо самотність була гіршою за голод і холод: вона гризла душу.

Та попри свій вік і беззахисність, Олена не здалася. Вона лишилася жити у своїй хаті. Не втекла, не подалася світ за очі, не стала приблудою. Вона взяла на себе той маленький світ, що залишився: кілька курочок, іноді кізочку, шмат землі, що вимагав руки й турботи. Сама рубала хмиз, сама топила піч, щоб у хаті не згасав вогонь. То було не лише про хліб і тепло - то було її мовчазне: «Я господиня. Я тримаюся. Я не сирота, я вдома».

Наші бабусі й дід Афанасій не дали їй пропасти. Хіба можна було тоді інакше? Хтось приніс окраєць хліба, хтось жменьку картоплі, хтось просто сидів на лавці поруч і говорив до неї так, наче вона не самітна дитина, а звичайна сусідка. І так, без усіляких паперів і дозволів, народжувалася справжня опіка. Та, що базується на совісті й співчутті.

З того часу тітка Олена наче влилася в нашу родину. Вона приходила допомогти в господарстві, сідала до столу поруч із нами, ділила буденні клопоти та святкові радощі. І хоча доля підклала їй важкий камінь на плечі, вона виросла дивовижно доброю.

У неї було таке величезне серце, що ним справді можна було б обігріти цілий світ. Її доброта була не гучною, не показною, а тихою, глибокою, як теплий хліб із печі. Вона завжди знаходила добре слово, навіть для тих, хто й не заслуговував. І так уже воно було, що поруч із нею й дорослі, й діти мимоволі ставали кращими.

Вона могла віддати останній окраєць хліба сусідській дитині, а собі лишити тільки посмішку. І при цьому зовсім не здавалася бідною чи знедоленою. Навпаки, у ній було стільки світла, що воно затуляло собою будь-які життєві труднощі. Вона йшла селом  і наче сама доля, сувора й добра водночас, йшла поруч.

Але й далі доля не залишала тітку Олену у спокої. Наче випробовувала: чи витримає ця жінка? Чи вистачить у неї сили йти вперед, несучи у серці той промінь світла та добра, яким вона щедро ділилася з людьми?

Заміж вона вийшла нещасливо. Її чоловік, дядько Сергій, був, як казали в селі, «з добрими руками, але з лихою чаркою». Бо руки його ще щось уміли зробити, а от чарка — ні дня без неї. Я не пам’ятаю, щоб він коли-небудь був тверезим. У пам’яті він закарбувався не лише тим синюшним обличчям і каламутними очима, а й своїм улюбленим тостом. Коли підіймав чергову чарку, завжди казав коротко, ніби заклинання: «Були б ми…» - і ковтав. І оте його «були б ми» так і залишилося незавершеним, недомовленим, як і його власна доля.

 А врешті-решт самогон і довів його до загибелі. Якось у п’яному мареві він сам поліз у петлю. Він пішов із життя без сенсу й без відповіді. А тітка Олена залишилася вдовою, та не самою - на руках мала маленьку дівчинку. Дівчинку, яка ніби увібрала в себе все мамине світло й добро, та ще й примножила його. Назвали її Марією, звісно ж, на честь нашої бабусі. А ми лагідно кликали Машенькою. То була вже доброта у квадраті. І знаєте, коли вона сміялася своїм дзвінким дитячим сміхом, то здавалося, що навіть тітчині зморшки розгладжуються, а на подвір’ї стає світліше, ніж від сонця.

Мій батько став їй похресним, і відтоді Машенька була для нас з братом майже як рідна сестра. Коли вона закінчила восьмий клас у сільській школі (а далі навчання в селі вже й не було), ми забрали її до міста. Там вона не тільки здобула середню освіту, а й закінчила школу із золотою медаллю. Паралельно намагалася мене виховувати, але я вперто не піддавався. Навіть якось ми побилися, і про ту «епічну баталію» завжди потім згадували зі сміхом.

Причиною була… кофта. Точніше, мій улюблений светр, який, на мій хлопчачий розум, був дуже навіть гарним: теплий, зручний і, головне, мій. Але Машенька мала власну, зовсім іншу думку - вона вважала, що то не светр, а решето, бо дірок у ньому було більше, ніж цілих місць.

Я вперто доводив: «Та нічого, піду так! У школі й не те бачили!»
Вона стояла на смерть: «Не підеш у такому лахмітті, люди сміятимуться!»

І от ми зійшлися, як два полководці на полі бою. Хто кого перетягне. Чи я у двері, чи вона назад у хату. Смішно тепер згадувати: я тягнувся до портфеля, а вона тягнулась до рукава мого светра. Я бурчав, вона наполягала. І десь посеред того гармидеру ми добряче штурхалися.

Хто переміг то так ніхто й не пам’ятає. Але добре пам’ятаю, що обидва тоді страшенно образилися, а за годину вже сміялися до сліз із тієї «битви за светр». Бо ж насправді ми ніколи не сварилися по-справжньому  просто інколи в нас виходили отакі дитячі баталії.

Згодом життя зробило ще один поворот: я вже сам став хрещеним батьком для її другого сина. І якось так вийшло, що нитки наших родин переплелися назавжди, то через дружбу, то через хрещення, то через спільні спогади, які й досі гріють серце.