Глава третя. Село та його люди

Як і кожне село, наше мало свою історію. Хоча вже ніхто цю історію не пам’ятає. Навіть Google мовчить про те, коли воно заснувалося і хто його заклав. Єдине, що відомо напевне - біля нашого села знайшли давнє поселення скіфів. Ой, скільки тоді сюди з’їхалося люду: вчені мужі у шортах, студенти з лопатами, які щось там розкопували, обмірювали, фотографували. Навіть у газетах писали. А от нашим селянам було байдуже: вони й без археологів не раз знаходили «скарби» - то наконечник стріли, то черепок - коли садили або викопували картоплю.

Як і всі порядні села, наше мало свої закутки й назви. Була Леніншина, був Вигін, наша Репяхівка та Середина. Саме так - не центр, а Середина. Там стояла школа - цегляна, з власною кухнею, котельнею та паровим опаленням. І аж три магазини. Один - старий, який працював ще за царя Панька. Добротний, зложений з дубових кругляків. Коли побудували два нових із білої цегли, його перетворили на склад. А ті два нові магазини стояли під одним дахом: промтоварний і продуктовий. От біля них завжди кипіло життя, особливо тоді, коли привозили свіжий хліб чи бочки з пивом. Саме туди ми, хлопчаки, тягнулися щодня - то по булку, то по сітро чи то просто побути «в центрі подій». А вже після наших літніх витівок - походів по чужих городах, чи полювання за яблуками - там же й вислуховували від селян добрі крики й «по-сільському» щирі прокльони. Але все це було без злості, радше з усмішкою: дорослі добре пам’ятали своє дитинство.

Можна сказати, що наше село, а точніше три села, які стояли на відстані якихось 1–2 кілометри одне від одного й утворювали такий собі трикутник та були такими ж старими. Року заснування ми не знаємо, а от рік їхньої смерті, якщо можна так сказати про поселення, відомий. Це були 90-ті роки минулого століття.

Але не про це зараз. Зупинімося там, де починалося наше сільське життя. Перша хата, що зустрічала нас на дорозі від автобусної зупинки до бабусиної оселі, належала дуже веселій і компанійській жінці. Вона носила горде ім’я Домна, хоча всі лагідно кликали її Домичка.

Кажуть, що ім’я «Домна» походить від латинського Dominicus - «належна Господу». Звучить гарно й шляхетно. Але я дуже сумніваюся, що хтось із наших селян мав тоді бодай найменше уявлення про латинь. Та й батьки Домички керувалися зовсім іншою логікою: коли «звездили» доньку - так у селі з жартом називали хрещення без церкви - то й дали ім’я «на честь доменних печей». І так воно прижилося: традиція й індустріалізація в одному флаконі.

Та головне не ім’я, а сама Домичка. Вона була завжди усміхнена, говірка, любила пожартувати так, що вся вулиця сміялася. Могла зібрати навколо себе сусідок, і балачка точилася до вечора. У святкові дні - перша на спів, на весіллях - душа компанії. І здавалося, що навіть її хата, низенька й охайна, була схожа на господиню: відкрита, тепла, привітна.

Напроти  Домички  мешкали Черепки - дідусь зі своєю дружиною. Дідусь  хоч і мав суворе прізвисько був дуже добрим. Любив рибалити на болотах, сидів там днями, і коли щастило й карасі клювали - приносив додому цілу торбу блискучих, мов золотих, рибин. Його шлях із болота пролягав повз нашу хату, і він завжди зупинявся біля нашого колодязя. Спершу - напитися холодної, цілющої води, потім - присісти на лавці, перевести подих, поговорити з нашими бабусями. І вже з тієї розмови майже завжди виростала маленька гостинність: Черепок витягав із торби карася-велетня й вручав нам, хлопчакам, як щось особливе, майже казкове.

А був і зовсім інший персонаж - Вася Козачок. Шанувальник Бахуса, як би нині сказали. Ми не часто  бачили його тверезим: частіше він ішов, похитуючись, щось наспівував чи балакав сам до себе. Але попри те мав родину - жінку і трьох дітей. У селі його знали всі, часом кепкували, часом жаліли, а часом і допомагали, бо його жінка тягнула все господарство на собі. Для нас, хлопчаків, він був радше диваком, «рідкісним екземпляром», який додавав нашому селу ще більшої колоритності.

А вже за хатою Васі починалася наша Репяхівка.
Репяхівка зустрічала завжди по-особливому. Хати тут були прості, приземкуваті, здебільшого з біленими глиняними стінами й дахами зробленими з ночов. Бо ті ночви були поцинковані то служили багато років. Біля кожної - город, рівними грядками встелений картоплею, квасолею, цибулею. А за тинами - мальви й соняхи, які наче сторожували двір, та високі коноплі, що шелестіли, коли вітер бігав вулицею.

Влітку повітря стояло густе від запахів: свіжа глина після дощу, вишні, що вже наливалися соком, та скошена трава з вигонів. І обов’язково - дим від печей: хтось палив тріску для вечері, а хтось готував свиням бурякове бадилля.

Звуки теж мали свій лад: десь кукурікав півень, у другому кінці вулиці гоготали гуси, а в полі дзвеніли коси - аж лунало по селу. А ще завжди чути було дитячий гамір. Крики, сміх, плач, свист - усе зливалося в єдиний літній хор.

І серед усього цього жили люди. Різні, зі складними долями.

І це була не звичайна вулиця, що виросла сама собою. Її створили після так званого «укрупнєнія» - коли радянська влада ліквідувала хутори й переселила хуторян докупи. І ось так, всі родини з хутору зійшлися тут, мовби на одному подвір’ї. Репяхівка стала для нас чимось більшим за вулицю справжньою великою родиною.

Тут були різні люди, з різними долями. І дисиденти, і колишній поліцаї, і навіть колишній староста. Саме цікаве, що цих «посадовців» призначив не хто інший, як сам славетний Ковпак. Мовляв, краще хай старостою чи поліцаєм буде свій чоловік, що розуміє селян, ніж чужий. Так і сталося: вони допомагали й партизанам, і людям у селі.

Але історія, як завжди, мала гірку іронію. Прийшли визволителі й «своїх» заарештували. І старосту і поліцая. Правда, не надовго - за мірками того часу. Сім років таборів - то вже вважалося, що «легко відбулися». Потім «розібралися» і відпустили.

…І вони повернулися на Репяхівку, жили серед нас, садили городи, виховували дітей, наче нічого й не було. Найцікавіше - ніхто й ніколи з селян їм не докоряв. Не пригадував минулого, не кидав косих поглядів. Всі знали правду, але мовчали. Для людей головне було інше: вони свої. А вже те, що вони пережили табори, - то їхній власний хрест.