Глава друга. Наше подвір’я, хата, бабусі.

І ось ти стоїш на подвір’ї, змучений дорогою, але щасливий. Ти вдома. Ти в селі. Попереду - літо, справжнє, довге, з друзями, пригодами, риболовлею й секретами. І здається, кращого життя й бути не може.

Так, саме так. Що може бути кращим, ніж опинитися серед людей, які люблять тебе так, що хай би завтра й кінець світу - все одно. Люблять так, що ніякими мірами не зважиш, не опишеш і не втиснеш у жодні слова.

Подвір’я завжди зустрічало нас особливим запахом. Там змішувалося все: свіжа трава, пилюга після сонця, глина з-під колодязя, дим з комина, що вперто тримався в повітрі, навіть коли давно загасало вогнище. І ще - запах хати. Він був неповторним: сухий дух дерев’яних сволоків, підкурених димом, кислуватий присмак глиняної долівки й завжди - щось смачне. Чи то хліб щойно з печі, чи молоко, що прохолоджувалося у відрі в криниці.

Сама хата стояла скромна, але горда, білена до сліпучого блиску. Сонце ніби любило її особливо: лягало на стіни золотим теплом і робило їх ще світлішими. Під вікнами цвіли мальви, які здається, самі себе садили - щороку вони поверталися рожевими та червоними свічками.  Та поруч із ними пишалися півонії. Влітку вони розкривали свої великі пелюстки, і бабуся Маня завжди зрізала найкращі квіти, аби подарувати дітям, що йшли до школи на останній дзвінок. Майже кожна дівчинка яка йшла вулицею біля нашої хати носила в руках бабусині півонії. То була її тиха радість - ділитися красою. А за хатою ріс жасмин та  вишні, і влітку їхнє гілля гнулося так низько, що можна було зірвати ягоду, навіть не підстрибуючи.

Колись дід посадив яблуню біля стежки - і вона стала нашою літньою вартовою. Яблука були кислі, твердючі, але для нас, дітей, то був скарб. Перші зелені плоди ми зривали ще задовго до стиглості, і вони здавалися смачнішими за будь-які гостинці з міста. А ще на тій яблуні висіли наші улюблені арєлі - дерев’яні гойдалки на міцних мотузках. Скільки ж разів ми злітали з них у повітря, аж голова йшла обертом! Вітер свистів у вухах, гілки шелестіли, а серце стрибало від радості, наче пташка в клітці.

А ще - колодязь. Він стояв просто навпроти нашої хати, на вулиці, і служив усій Рип’яхівці (так селяни називали наш сільський закуток). Його місце визначила саме бабуся Маня. Вона мала в собі ту дивовижну селянську мудрість, яку ні в книжках не вичитаєш. Пам’ятаю, як вона виходила декілька вечорів на двір зі шматком овечої вовни. Клала його на землю, накривала важким казаном чи ночвами. А зранку йшла перевіряти. Де вовна була вогкіше - там і треба було копати колодязь.

Так і зробили. Викопали колодязь - і він дав воду, таку холодну й чисту, що, здавалось, краще у світі немає. В спекотний літній день вона пахла свіжістю й прохолодою, а на смак була така смачна, що й справді можна було «експортувати». Люди приходили по воду з усіх кінців села, бо наш колодязь вважався найкращим.

Коло нього завжди було людно: то баби йшли з відрами, перемовлялися про своє, то діти гралися, чекаючи, поки наберуть води. А взимку, коли мороз брався за відра, дзвінкий звук крижаних обручів лунав по всій вулиці, немов музика.

У дворі, трохи осторонь, темнів льох - прохолодний, вогкий, із кам’яними стінами. Коли відкривали важкі двері, звідти тягнуло прохолодою і запахом квашеної капусти, молока, сметани. Для мене то було місце дивовижне, майже магічне: наче окремий світ, де літо зупинялося і чекало зими.

А ще на подвір’ї жила музика. Це були не тільки жайворонки та півень, що горлав на все село. Це були й кроки бабусь в старих капцях, і скрип хвіртки, і дзвін відра, що торкався каменів колодязя. Навіть, здавалось би, звичайний вітер, що розгойдував ялинки, посаджені дідом, звучав як мелодія, яка ніколи не повторювалася однаково.

Тут усе було своїм. Тут була любов, тиша і спогади. Тут було життя, яке трималося не на багатстві, а на теплі сердець.

Мої бабусі - обидві Марії. У селі їх звали коротко - Маруськи. Це вже ми з братом для зручності розділили: татова мама - бабуся Маня, а рідна сестра нашого загиблого діда Івана - бабуся Маруся.

Дві жінки, долі яких так переплелися, що жодна сила у світі не змогла б їх розірвати. Кровної спорідненості  між ними й не було, але людяність і повага одна до одної завжди стояли понад усе. Разом вони пройшли крізь колективізацію, голодомор, війну, «укрупнєніє» - так совєти називали ліквідацію малих хуторів. Разом виховали двох дітей, а після війни - і третю.

Бабусю Марусю німці вивезли на роботу до Німеччини. То на господарстві залишилась татова мама з двома дітьми та дід Афанасій - мій прадід, батько діда Івана. Удвох тягли тягар окупації та партизан. Прадід казав, що не помре, поки не дочекається Маруськи.

І справді — так воно й сталося. Баба Маруся повернулася додому аж у 1947 році. Вона йшла з Німеччини пішки два роки. Що вона пережила на тих дорогах, серед чужих і часом непривітних людей - я не можу та й не хочу уявляти. Важливо одне: вона дійшла. І дід Афанасій дочекався. Тільки після того, як побачив Маруську, він ще раз глибоко вдихнув і з чистим, спокійним серцем відійшов у кращі світи. Поховали його прямо у садочку біля хати, і ми, вже бувши дорослими, завжди шанували його пам’ять, бо розуміли: саме на таких, як він, трималася земля.