Глава перша

Глава перша

Ура! Нарешті! Кінець навчального року! Це ж не просто свято - це цілий вибух щастя! В голові крутиться лише одна думка:

— «Коли ж уже поїду в село до бабусі, де на мене давно чекають друзі?»

Але так просто взяти й поїхати - ні, то не про нас. Треба приготуватися. Бо що за літо без рибальських штучок, без гумового джгуту для рогаток, без тих дрібниць, яких наша банда й дня не протягне? А ще - ліски, гачки на карася-велетня, поплавки. Головне - нічого не забути!

Наша родина не була досить заможна, і тому мої батьки не могли мені виділити якихось великих коштів. Карбованець - не більше. Але в мене був свій козир у рукаві. Я мав власні гроші - ті самі, наколядовані на Різдво та Новий рік. (Про ті колядування, може, ще якось напишу окремо.) І тут мене вже ніхто не обмежував: сам наспівав - сам і витрачай.

І от, перед самою дорогою - останній марш-кидок у мисливський магазин біля автовокзалу. Там завжди добирали все, що забулося. А звідти вже - автобусом у стокілометрову подорож до бабусі.

Автобус, звичайно, бачив кращі часи: старенькі ПАЗики ламалися, ЛАЗи хрипіли та кашляли, наче хворі на бронхіт. Дорога була ще та. Місцями - ґрунтовка, місцями - бруківка, складена полоненими німцями з кварцового каменю (в нашому краї того добра було повно). Бруківка, сяюча на сонці білими іскрами кварцу, дзвеніла під колесами, як музика. А де-не-де траплявся й асфальт, але й той був потрісканий, із вибоїнами, що змушували пасажирів підскакувати мало не до стелі.

— «Ой лишенько, тримайся!» - кричала мама, коли автобус підскочив на черговій ямі.
— «Ага, ще трохи, і вилетимо у вікно!» - хихотів брат Сашко.

А коли на ґрунтовці після дощу автобус грузнув - то просто ставали й чекали, доки водій не знайде якогось дива.

Та все одно, як би воно не було, доїжджали. Виходили з автобуса з таким полегшенням, наче зійшли з корабля після шторму. Особливо після тих «туристичних» ЛАЗів - дехто бліднув і все, що зранку їв, залишав уже на узбіччі. Але отой видих - «Нарешті приїхали!» - не забуду ніколи.

Отже, ми вийшли з автобуса. Автобус зітхнув, мов втомлений кінь, і затих, лишивши нас на зупинці при самій дорозі. Відразу стало тихо - так тихо, що навіть у вухах трохи дзвеніло після гуркоту мотора. Стоїмо на узбіччі, ще трохи оглушені гуркотом мотора, і раптом - тиша. Така, що аж у вухах дзвенить. Чути тільки, як високо над головою заливається жайвір, а легенький вітерець приносить запах свіжої трави, розігрітої пилюки й ще чогось рідного, сільського - суміш сіна, чорнозему й квітів, які цвіли попід дорогами. Ми жадібно ловимо повітря своїми змученими легенями після тривалої подорожі.

— «Тихо… чуєте? Лише жайворонок!»

Десь високо-високо, аж під самими хмарами, виливали свої чисті трелі жайворонки. Їхні голоси сипалися з неба, немов прозорі краплини, і зливалися з тишею навколо. Світ здався раптом добрим і безпечним, як буває лише тут, серед цих полів та пагорбів.
— «Ага… і пахне так, ніби ціле літо вже тут».

Ми зупинилися на мить, слухали, ловили вітром утомлені подорожжю груди - насолоджувалися. Насолоджувалися тим спокоєм, ніби все довкола завмерло, чекаючи саме на тебе. І все добре, було б зовсім чудово - якби не оті три кілометри пішки до бабусиної хати.

Бабусину хату, щоправда, можна було «побачити» ще із самої зупинки. Не саму будівлю, а те, що височіло над нею - стрункі ялинки, що тягнулися в небо. Їх колись посадив мій дід, коли йшов на фронт. Сам дід не повернувся - загинув при визволенні Києва. А ялинки залишилися. Вони виросли високі, міцні, справжні вартові двору. Вітер шелестів у їхніх віттях, наче то був дідусевій голос, що перегукувався з нами крізь роки.

З тих трьох кілометрів їх завжди було видно. Вони ніби підморгували здалеку: «Ідіть, ідіть, ви вже майже вдома». Але дорога до них здавалася нескінченною - особливо з важкими сумками і нетерплячим серцем.

— «Мамо, ще далеко?»
— «Та он, бачите? Ялинки вже кличуть».

Ті дерева завжди зустрічали нас, наче мовчазна пам’ять про дідуся.

Три кілометри зараз - то дрібниця. Але тоді - нескінченна дорога. Особливо коли сумки важкі. А ще посередині дороги був яр, вірніше не яр а  ярище. Вниз спускалися легко й весело, а от угору… Часом сідали перепочити на півдорозі, витирали піт, а сумки немов тиснули вдвічі дужче.

— «Ох, ноги не слухаються!»
— «Та давай ще трішки, ось піднімемося - і вже видно хату».

Найгірше було після дощу: крок уперед - а три назад, бо глина тримала так, що й чобіт можна було залишити.

Але кінець кінцем ми діставалися бабусиної хати. Там нас чекали. Бабуся Маня й бабуся Маруся вже все наварили, напекли, з льоху винесли глечик топленого молока - мого улюбленого. Батькові – чарочку з тяжкої дороги та для заспокоєння нервів, бо з нами в дорозі сумувати не приходилося, мамі – узвар, братові Сашкові теж щось перепадало, навіть настоянка з терену. Йому дозволяли - він був старший на цілих шість років, а це тоді здавалося мало не цілою прірвою.

І ось ти стоїш на подвір’ї, змучений дорогою, але щасливий. Ти вдома. Ти в селі. Попереду - літо, справжнє, довге, з друзями, пригодами, риболовлею й секретами. І здається, кращого життя й бути не може.