1

     Ми з Лількою ще зі школи були не розлий вода. От як посадили нас у першому класі поруч, так і просиділи ми до одинадцятого, отримуючи періодично на горіхи за безкінечне щебетання на уроці.

     Ми все робили завжди разом. Так разом і вступили до нашого місцевого педагогічного вузу. Вона на вчительку англійської мови, а я на вчительку початкових класів. 

   В принципі, нам не треба було спеціально шукати де жити, бо ж вуз був у нашому рідному місті. Але ми вирішили, що вже дорослі дівчата і треба пожити окремо від батьків. Тому орендували однокімнатну квартирку на двох і пахали на неї по вечорам в різних кафешках. Але нас все влаштовувало. Спільний дорослий побут і можливість полялякати вечорами, лежачи в ліжку про однокурсників, були того варті. 

   Лілька була вже дівчина з досвідом. ЇЇ перші дорослі стосуники сталися в одинадцятому класі, з сусідом по під'їзду. Ох і наслухалася я тоді про важку і не справедливу жіночу долю від неї. Я ж поки далі поцілунків не встигла зайти. А тепер і страшно було. Не хотілось, щоб і мене так кинули, після декількох ночей. 

   Лілька завжди казала мені, що я занадто романтична натура і в кінцевому рахунку буду бігати за чоловіками, щоб не залишитись старою дівою з десятком котів на голові. А я вперто вірила, що моє мене знайде.

     Якось, після першої літньої сесії, вийшли ми з нею погуляти містом. Конкретно нічого такого не планували. Так, прогулятись центром, випити кави, з'їсти якогось тістечка та хоч на людей подивитись після шалених тижнів кругового зубріння і здавання усіляких дуууже важливих предметів. 

        Біля одного популярного серед молоді кафе, ми помітили наших спільних знайомих дівчат з інституту і підійшли привітатись з ними. Так от, значить стоїмо ми, теревенимо можна сказати ні про що і тут (о боже яка банальність) на горизонті з'являється ВІН – принц на білому коні, а точніше на металевому. А далі все як у кіно. Ми всі завмираємо, мотор гудить, а байкер робить бомбезні викрутаси та зі свистом зупиняється прямісінько біля нас. Потім він знімає свій чорний шолом, поправляє таку ж чорну і до того ж густу шевелюру, грайливо нам посміхається та промовляє глибоким оксамитовим голосом:

– Привіт дівчата. Шо ви тут?

   А ми шо. Ми калюжки на асфальті. Розтеклися тут слюнями і ніяк не можемо до купи зібратись. Я взагалі до цього не помічала за собою такої реакції на протилежну стать. А тут стою, в роті пересохло, серце бється в лівій п'яткі і тільки очима кліпаю.

    Глянула одним оком на свою Лільку, а в неї точно така ж реакція. Тільки вона ще й вмудрилася посміхатися нашому незнайомцю. Та знала я цю її посмішку. Вона  точно подумки вже дітей від нього народжувала і імена обирала. 

– Дівчата, знайомтесь це мій старший брат Богдан, приїхав на літні канікули із за кордону погостити, –   представила нам красунчика Вікуся. Маленька, тихенька дівчина, що могла весь вечір просидіти з нами і не сказати ні слова. Хто б міг подумати, що у неї є такий брат. 

– Ну що красунечки? Хто бажає покататись на байку? – весело запитав він нас усіх.

      І звісно ж не буде здивуванням те, що всі ми бажали… і не тільки на байку покататися.  Хлопець не обділив нікого увагою і прокатав по черзі кожну дівчину. І кожна з нас думала, що вона особлива, що от її він довше всіх катав і посміхався точно не так як усім іншим. А в кінці він ще й пригостив нашу дівочу зграйку смачним морозивом, тай поїхав по своїм важливим байкерським справам, пообіцявши нам наостанок якось ще пересіктись. 

      А вдома в нас з Лількою сталася перша серйозна розмова.

– Варя, я здається закохалася, – заявила вона мені, як тільки ми переступили поріг нашої квартири. 

– Уявляєш собі, я теж закохалася, – не стала мовчати про свої почуття я. Бо справді і метелики в животі хороводи водили, і сердечки з очей, як в отих мультиках, сипались.

– Він же не твого типажу, – фиркнула подруга. Їй явно не сподобалась моя заява.

– А може це кохання с першого погляду. А воно, знаєш, по типажам не обирає, – вперто стояла я на своєму.

– І що нам тепер робити з цим? – важко зітхнула Лілька. – Я не хочу щоб ми сварилися через хлопців. Ніколи навіть не думала, що нам може сподобатись одна і та сама людина.

– Я насправді теж не думала, що до такого дійде. Та і що ми маємо робити? Ну сподобався і що ж тепер. Він про нас вже певно і забув. Навряд чи ми ще колись з ним взагалі зустрінемось, – спускалася я потроху з рожевих хмаринок на реальну землю.

– А якщо ні? Якщо він, наприклад, позвонить одній з нас? Що тоді будемо робити? Бо мені особисто, буде не дуже приємно дізнатися, що ти бігаєш на побачення до хлопця, що так сильно припав мені до душі. Та і тобі, я думаю, так само, –  промовила Лілька, заварюючи нам обом чай з обліпихи. Ми його дуже любили і пили в промислових масштабах.

– Ну то давай домовимося не відповідати йому взаємністю. Ти мені дороща за всяких хлопців. Тож не будемо робити одна одній боляче, – запропонувала я єдиний правильний в цій ситуації варіант.

– Що ж, певно так і треба зробити. Ще знайдемо собі красенів. Правда ж, Варюшка? – промовила до мене подруга посміхаючись.

     Так ми і домовились та закріпили нашу згоду двома чашками обліпихового чаю і одною молочною шоколадкою на двох.

        А через два дні, коли я йшла з базару та несла добіса важкі сумки з харчами (в мого брата днями намічалося день народження і мама, звісно ж, готувала невелику сяткову вечерю, а на ділі стіл у три ряди) мій телефон вирішив влаштувати в мене в кармані вібро-танці. Тож мусила я ставати і дивитися, кому це я там знадобилася у вихідний день? На екрані засвітився незнайомий номер і моє серце знов полізло в праву п'ятку, бо чомусь я відразу зрозуміла, що це той Богдан дзвонить.