Розділ 15. Між двома світами

Збори були скликані на світанку.

Не вночі — як раніше.
Не під місяцем.
А тоді, коли світ ще не визначився, ким бути: днем чи темрявою.

Анна стояла на краю галявини й відчувала, як ліс рухається навколо неї інакше. Без напруги. Без очікування крові.
Але з уважністю.

Це було нове.

Зграя зібралася не вся. Декого не було — і їхня відсутність різала сильніше, ніж присутність ворогів. Ті, хто не прийняв змін, пішли ще вночі. Без бою. Без слів.

Альфа вийшов уперед повільно. Його плечі здавалися важчими, ніж будь-коли. Влада більше не була опорою — лише відповідальністю.

— Ми більше не можемо жити так, як раніше, — сказав він.

Ніхто не перебив.

— Закони не зникли. Але вони більше не сліпі.
— І не абсолютні.

Кілька вовків напружились. Інші — видихнули.

Альфа перевів погляд на Анну.

— Ти стала причиною розлому.

Анна не заперечила.

— І водночас — причиною вибору, — продовжив він. — Ліс прийняв тебе. Не як вовка.
І не як людину.

— А як що? — хтось запитав.

Альфа замислився. А потім відповів чесно:

— Як межу.

Слово зависло в повітрі. Не образа. Не титул.
Факт.

— Ми не можемо тримати тебе в зграї, — сказав він Анні. — Але й не маємо права вигнати.
Ти будеш… поруч.
Між.

Анна кивнула.

— Це все, чого я хотіла.

Альфа перевів погляд на Костянтина.

— Ти можеш піти з тими, хто не прийняв цього.

Костянтин навіть не задумався.

— Я залишусь.

— Не через неї, — уточнив Альфа.

Костянтин зустрів його погляд.

— Саме тому.

Це було рішення. Не романтичне.
Справжнє.

— Тоді так і буде, — сказав Альфа. — З цього моменту…
баланс інший.

Він повернувся до лісу, поклав долоню на стовбур старого дерева.

— І нехай він витримає.

Ліс відповів.

Тихо.
Глибоко.
Без виття.

Після зборів вони залишились удвох.

Сонце тільки-но торкалося верхівок дерев. Світ здавався чистішим, ніж зазвичай — ніби ніч змила щось зайве.

— Ти могла піти, — сказав Костянтин. — Зараз. Без умов.

Анна усміхнулась.

— Могла. Але тоді це був би втеча.
А я більше не тікаю.

Він подивився на неї довго. Без поспіху.

— Ти розумієш, що не матимеш жодного повністю свого місця?

— Я знаю, — відповіла вона. — Але я матиму вибір.

Він кивнув.

— І ти не станеш вовчицею.

— Ні, — Анна похитала головою. — І не хочу.
Я не хочу втратити себе, щоб належати.

Він зробив крок ближче.

— А якщо знову стане небезпечно?

Анна подивилась йому в очі. Спокійно. Впевнено.

— Тоді ми вирішуватимемо разом.
Не ти за мене.
І не я проти всіх.

Він видихнув.
І тільки тепер — усміхнувся.

— Це… страшно.

— Так, — погодилась вона. — Але чесно.

Він узяв її за руку. Не як захист.
Як присутність.

Ліс не заперечував.