Розділ 14. Закон, який можна зламати

Анна відчула це ще до того, як зрозуміла.

Не страх.
Не тривогу.

Неправильність.

Ліс дихав надто рівно. Надто слухняно. Так не буває, коли всередині нього хтось ухвалює рішення про смерть.

Вона йшла вузькою стежкою, яку показали їй старші. Не як наказ — як рекомендацію. Саме це й насторожувало найбільше.

Коли тобі не забороняють — тебе ведуть туди, де ти маєш зникнути.

Анна зупинилась.

Тиша була липка.
Ні птахів.
Ні комах.
Навіть вітер — наче затримав подих.

— Виходьте, — сказала вона вголос.

Відповіддю стало гарчання.

Троє.
Не старші.
Не молоді.

Ті, хто вважає, що закон — це сила, а не рівновага.

— Ти швидко вчишся, — сказав один із них, виходячи з тіні. — Але недостатньо.

Анна повільно видихнула.

— Це не суд, — сказала вона. — Альфа не дозволив би.

— Альфа не всесильний, — усміхнувся інший. — Іноді ліс… очищає себе сам.

Ось воно.
Не відкритий бунт.
“Випадковість.”

Анна відчула, як серце вдарило сильніше. Не від страху — від злості.

— Ви боїтесь, — сказала вона.

— Ні, — різко відповіли їй. — Ми захищаємося.

— Від чого? — вона розвела руки. — Від людини без іклів?

Вовк ступив уперед. Повільно. Загрозливо.

— Від того, що ти ламаєш порядок, — прошипів він. — Ти змусила нас сумніватися.
А сумнів — це смерть для зграї.

Анна кивнула.

— Ні. Сумнів — це початок мислення.

Перший удар був різким. Не лапою — тілом. Її відкинуло вбік, у коріння. Біль спалахнув у плечі, але вона не закричала.

Вставай, — сказала собі.
Ти не для того зайшла так далеко, щоб зараз зламатися.

— Не клич його, — почулося з темряви. — Ми знаємо, що він прийде.

Анна підвелася, спершись на дерево.

— А ви знаєте, — сказала вона хрипко, — що я не покличу?

Це їх збентежило.

— Чому? — запитав хтось.

Анна витерла кров з губи.

— Бо цього разу… я хочу знати, хто я без нього.

Вони рушили одночасно.

Біль.
Земля.
Гострий запах крові — її і не тільки.

Анна відкотилася, вдарилась спиною об камінь. Світ на мить поплив, але вона змусила себе сфокусуватися.

І тоді відчула це.

Те саме тепло.
Те саме, що було, коли вона рятувала вовка під час переходу.

Воно не виривалося.
Не вимагало.

Воно чекало дозволу.

— Ні… — прошепотіла вона. — Я не вовк.

І не людина, — відповів ліс без слів.

Другий вовчий закон був уже порушений.
Але був і третій. Про нього говорили пошепки:

Ніхто не має права впливати на звіра волею.

Анна підвелася.

— Досить, — сказала вона.

І простягнула руку.

Не до них.
До лісу.

Він відповів.

Гілки зрушилися. Коріння піднялося, скувало лапи. Не ранило — стримало. Не насильство.
Контроль.

Вовки завмерли.

— Що ти робиш?! — закричав один.

Анна тремтіла. Не від холоду. Від напруги.

— Те, що ви мали зробити давно, — сказала вона. — Зупинитись.

— Це… це заборонено…

— Так, — погодилась вона. — Я знаю.

Це було третє порушення.
Найстрашніше.

Вона відпустила.

Коріння повільно сховалось у землю. Вовки впали на коліна — не переможені, а спустошені.

Анна стояла посеред них, бліда, виснажена, але… жива.

— Я не ворог, — сказала вона тихо. — Але якщо ви прийдете за мною ще раз — я більше не стримуватимусь.

Вона розвернулась і пішла.

Коли Костянтин знайшов її, вона сиділа біля струмка, миючи руки від крові. Його крові на ній не було — і це лякало його більше за все.

— Ти… — голос зірвався. — Ти жива.

— Поки що, — відповіла Анна.

Він опустився поруч.

— Чому ти не покликала мене?

Вона довго мовчала. Потім подивилась на нього.

— Бо якщо я залишусь тут… — вона ковтнула. — Я не хочу бути твоєю слабкістю.
Я хочу бути вибором.

Костянтин закрив очі.

— Ти порушила закон.

— Я знаю.

— Ти могла загинути.

— Я знаю.

— І все одно зробила?

Анна кивнула.

— Бо хтось мав.

Він узяв її руку. Обережно. Без сили.

— Вони не пробачать цього, — сказав він.

— Я не прошу пробачення, — відповіла вона. — Я прошу чесність.

Ліс знову дихав. Але вже інакше.

Бо тепер він знав:
є межі, які можна ламати.

І наслідки тільки починались.