Розділ 12. Суд, який боїться

Коло зібрали до світанку.

Без криків.
Без ритуальних боїв.
Це вже було погано.

Альфа стояв у центрі. Його спина була рівною, але всередині — шторм.
Він бачив це в очах інших.

Страх.

Не перед Анною.
Перед тим, що вона зробила.

— Людина порушила закон, — промовив один зі старших. — І вижила.

— Вона дивилась у вічі вовку, — додав інший. — І він зупинився.

Шепіт прокотився колом.

Альфа підняв руку.

— Головне питання не в ній.

Тиша стала важкою.

— Головне питання в тому, — повільно продовжив він, — чому закон не спрацював.

Погляди звернулися до Костянтина.

Він стояв осторонь. Сам.
Так виглядає ізоляція ще до вироку.

— Ти втрутився, — сказав Альфа. — Ти поставив людину вище зграї.

— Ні, — відповів Костянтин. — Я поставив баланс вище страху.

Старші загарчали.

— Баланс — це ми!
— Баланс — це правила!
— Баланс — це виживання!

— Баланс — це не застигла річ, — жорстко сказав він. — Він змінюється. Ви просто боїтеся це визнати.

Це була помилка.

Або правда.

— Костянтин, — Альфа дивився на нього довго. Занадто довго. — Ти будеш ізольований. До рішення зграї.

Мить.

— А Анна? — хтось запитав.

Альфа мовчав.

І це мовчання було гірше будь-якого вироку.

— Вона… — він нарешті заговорив. — Поки що недоторканна.

Шепіт вибухнув.

— Це проти закону!
— Це слабкість!
— Це небезпечно!

Альфа стиснув зуби.

Бо він знав.

Він бачив, як вовк зупинився.
Як коло не замкнулося.
Як ліс… не заперечив.

І це лякало його більше, ніж будь-яка людина.

Костянтина відвели.

Анна залишилася на краю галявини. Їй дозволили. Поки що.

Вона дивилася, як його віддаляють — не фізично.
Системно.

І вперше відчула не страх.

Відповідальність.

Я не хотіла цього, — подумала вона.
Але я це запустила.

Десь у темряві вовк — той самий молодий — знову заскиглив.

Зміни не питають дозволу.

Вони просто приходять.

Вночі ліс заворушився інакше. Не як завжди.
Не полювання.
Покарання.

Молодий вовк — той самий, що дивився на неї раніше — корчився між двома формами. Його кидало, ламало, рвало зсередини. Зграя стояла колом, не втручаючись.

— Його переходу заважає людина, — прозвучало. — Нехай ліс забере своє.

Анна побачила кров.
Почула крик, що не був ні людським, ні звіриним.

І щось у ній… обірвалося.

Вона не подумала.
Вона знала.

Анна вийшла в коло.

— Не смій! — загарчали.

Запізно.

Вона опустилась поруч, поклала долоні йому на груди — туди, де серце билося занадто швидко, неправильно.

— Дивись на мене, — прошепотіла вона.

— Не торкайся!
— Це другий закон!

Вовк відкрив очі.

І побачив її.

Анна закрила їх разом з ним.

— Дихай, — сказала вона. — Не рви себе. Обери форму.

Ліс завмер.

Кров перестала текти.
Кістки… стали на місце.

За мить перед нею лежав хлопець. Живий. Тремтячий. Дихаючий.

Анна все ще тримала його.

Другий закон був порушений.
Свідомо.
Публічно.

І вона — вижила.

Більше того — ліс не покарав.

Зграя відступила на крок.

Хтось прошепотів:

— Вона не людина…

Анна піднялась. Її руки були в крові — не як доказ провини, а як знак вибору.

— Я не ваша, — сказала вона тихо, але так, що почули всі. — І не його.
Але я не дозволю вам ховатися за закони, коли вони ламають живих.

Десь далеко завив вовк. Не гнівно.
Підтверджуючи.