Розділ 11. Коли він запізнився

Костянтин відчув це ще до того, як побачив.

Не звук.
Не запах.
Порожнечу.

Ту саму, що з’являється, коли щось іде не так. Коли баланс — не хитається, а падає.

Він біг. Не рахував кроків, не слухав ліс. Ліс кричав у відповідь — гілками, тінями, шурхотом, який більше нагадував шепіт імені.

Анна.

Запізно.
Він знав це так само чітко, як знають смерть — без доказів.

Анна стояла посеред галявини.

Не тікала.
Не ховалася.
Чекала.

Місяць завис над нею, мов свідок. Світло лягало на волосся, на плечі, на відкриті долоні — жест не виклику, а вибору.

Навколо — вони.

Зграя.

Очі в темряві світилися бурштином, сріблом, холодною жовтизною. Вовки не гарчали. Не кидалися. Це було гірше.

Вони оцінювали.

Анна ковтнула повітря. Воно було густе, як перед бурею.

Отже, ось воно, — подумала вона дивно спокійно.
Ось та правда, яку я майже бачила. Яку він ховав. Яку ліс шепотів мені в спину.

— Я знаю, що ви не тварини, — сказала вона вголос.

Голос тремтів. Але не зламався.

Один із вовків — більший, з темною смугою вздовж хребта — зробив крок уперед. Його очі затрималися на ній довше, ніж треба.

Людська, — читалося в його погляді.
Але вже ні.

— Я не прийшла воювати, — додала Анна. — І не прийшла благати.

Тиша згустилась.

Вовчий закон простий.
Людина не має права бачити.
Людина не має права знати.
Якщо знає — не виживає.

Вона знала.

І дихала.

Костянтин вирвався з дерев, коли побачив коло.

Вовків.
Навколо неї.

— НІ! — його голос прорізав ніч, зірвався на хрип.

Вони обернулися. Повільно. Небезпечно.

Запізнився, — знову вдарило в голову.
Я, чорт забирай, знову запізнився.

— Відійдіть, — сказав він, стаючи між ними й Анною.

Вовки не послухалися.
Бо тепер він був не єдиним, хто вирішував.

Анна глянула на нього — і в її очах не було страху. Було щось гірше.

Розуміння.

— Ти знав, — тихо сказала вона.
Не звинувачення. Факт.

— Анно… — він простягнув руку, але не торкнувся. — Ти не повинна була бути тут.

— Я повинна була знати, — відповіла вона. — І я знаю.

Темний вовк знову рушив уперед.

Це був вирок.

І тоді Анна зробила те, чого не робила жодна людина за всі роки існування зграї.

Вона повернулась до вовка.
Подивилась йому прямо в очі.
І… ступила вперед.

У коло.

— Якщо закон каже, що я маю померти, — сказала вона чітко, — то чому я досі жива?

Вовк зупинився.

Повітря здригнулося.

Костянтин відчув, як щось рветься — не в лісі.
В ньому.

— Анно, назад! — майже благав він.

Але вона вже не слухала.

— Я не ваша. І не його, — вона кивнула в бік Костянтина. — Але я не ворог. І якщо баланс руйнується через мене… можливо, він був брехливий з самого початку.

Місяць сховався за хмару.

Один із вовків — молодший — тихо заскиглив. Не від страху.
Від… сумніву.

Це було неможливо.

Людина не викликає сумнівів.
Їх знищують.

Анна стояла.
І жила.

Костянтин зрозумів це в ту ж мить:

Вона щойно порушила вовчий закон.
І вижила.

А це означало тільки одне.

З цього моменту
Анна була не проблемою.

Вона була зміною.

І зграя це відчула.

«Ти не мав права мене захищати»

Вони відійшли недалеко.
Ліс ще пам’ятав коло. Пам’ятав погляди. Пам’ятав, як закон не спрацював.

Анна різко зупинилася й обернулася.

— Ти не мав права.

Костянтин мовчав. Його руки тремтіли — не від страху. Від того, що він ледь не втратив її.

— Ти не мав права мене захищати, — повторила вона. Гостріше. — Я не дитина. Я не твоя власність. Я зробила вибір.

— Твій вибір міг коштувати тобі життя! — зірвався він.

— А твій — коштував тобі зграї, — тихо відповіла Анна.

Це вдарило сильніше, ніж крик.

Костянтин провів рукою по волоссю, важко видихнув.

— Ти не розумієш…
— Я надто добре розумію, — перебила вона. — Ти вирішив за мене. Як усі до тебе.

Він зробив крок ближче.

— Я захищав не «людину». Я захищав тебе.

Анна підняла очі. В них було щось небезпечне — не сльози. Усвідомлення.

— Ось у цьому і проблема, Костянтине.
Я не хочу, щоб мене рятували.
Я хочу, щоб мене обирали рівною.

Він завмер.

— Ти думаєш, я не боюсь? — прошепотіла вона. — Я боюсь щодня. Але сьогодні я вийшла туди не через тебе. Через себе.

Пауза.

Він дивився на неї, ніби вперше.

— Ти змінилася, — сказав глухо.

— Ні, — Анна похитала головою. — Я просто перестала чекати, що ти скажеш, ким мені бути.

Це було чесно.
І нестерпно.

Він простягнув руку — і зупинився в повітрі.

— Якщо після цього… — він ковтнув слова. — Якщо вони заберуть мене…

— Це буде їхній вибір, — сказала Анна. — Не мій.

Вона відійшла на крок.

І цей крок болів більше, ніж відстань у кілометри.