Розділ 10. Закон сильнішого

Місяць ще тримався над лісом, коли я відчув її рішення.

Не кроки.
Не запах.
Намір.

Люди думають, що ми чуємо серце. Ні.
Ми чуємо момент, коли воно перестає вагатися.

Вона з’явилася в нашому колі не як здобич. І не як ворог.
Це порушило рівновагу.

— Вона повернеться, — сказав один із молодих, занадто швидкий, занадто голодний.

Я не відповів одразу. Альфа не реагує на очевидне.

— Вона вже повернулася, — сказав я нарешті. — Просто не тілом.

Зграя заворушилася. Низько. Невдоволено.

Дівчина пахне людиною. Але під цим — інше. Не наша кров. Не наш укус.
Вибір.

Такі — небезпечніші за мисливців.

— Вона змінює його, — пролунало зліва. — Костянтин слабшає.

Я підняв голову.

— Він не слабшає. Він розривається.

Це гірше.

Костянтин завжди був на межі. Надто людяний, щоб бути спокійним. Надто вовчий, щоб жити серед них.
Дівчина стала каталізатором.

— Вона може зламати кордони, — сказав старий сірий, що пам’ятав ще перші угоди. — Або створити нові.

Я вдивлявся в темряву, де ліс дихав рівно, як звір, що спить з одним відкритим оком.

— Тоді ми перевіримо, — сказав я. — Не її.
Його.

Зграя завмерла.

— Якщо він поставить її вище за закон — ми заберемо вибір у них обох.

Я підняв морду до місяця.

— Якщо ж вона зробить крок сама…
— Вона вже робить, — хтось перебив.

Я всміхнувся — коротко, без радості.

— Тоді ліс прийме рішення замість нас.

Анна

Костянтин просив її не приходити.

Саме це й не давало їй спокою.

Анна стояла перед дзеркалом і дивилася на своє відображення, намагаючись знайти в ньому щось нове. Очі — ті самі. Обличчя — знайоме.
Але тіло… тіло було надто живим.

Вона чула будинок. Сусідів за стіною. Машину за два квартали.
І ще — ліс. Не звук. Напрям.

Якщо зробиш ще один крок без мене…
Його голос досі лунав у голові.

— Пробач, — прошепотіла вона. — Але якщо я не зроблю цього зараз — я втечу назавжди.

Анна не сказала нікому. Не залишила записки.
Вона просто пішла.

Цього разу — без страху.

Коли вона дійшла до межі дерев, ліс зустрів її інакше. Не насторожено.
Уважно.

— Я не прийшла за дозволом, — сказала вона в темряву. — Я прийшла за відповіддю.

Вітер пройшовся кронами, ніби хтось перевіряв її слова на вагу.

Анна зробила крок углиб.
Другий.

Її серце билося рівно. Надто рівно.
І коли вона зупинилася, то зрозуміла: вона чує себе інакше. Не думками. Інстинктом.

— Я не ваша, — сказала вона твердо. — Але й не залишуся осторонь.

З темряви вийшли силуети. Не близько. Не далеко.
Межа.

Анна підняла руку — і злякалася не того, що побачить, а того, що нічого не станеться.

Але сталося.

Повітря навколо неї зрушилося.
Ніби ліс вдихнув разом із нею.

Десь далеко — різкий, злий поклик.
Костянтин.

Анна заплющила очі на секунду.

— Я роблю це не проти тебе, — прошепотіла вона. — Я роблю це, щоб ти не був один.

Коли вона відкрила очі, з темряви дивилися не вовки.

Судді.

І ліс, старший за всі закони, мовчки погоджувався:
баланс уже не врятувати.
Його можна лише переписати.