Розділ 9. Те, чим я був

Костянтин мовчав так довго, що тиша почала тиснути.

Анна сиділа навпроти нього, підібгавши ноги, і дивилася не відводячи погляду. Вона більше не намагалася вгадати його думки — вона чекала правду. І це чекання було гірше за будь-які крики.

— Ти маєш знати не все, — нарешті сказав він. — А рівно стільки, щоб не зробити помилку, яка тебе зламає.

— Я вже її зробила, — тихо відповіла Анна. — Я пішла в ліс.

Він криво всміхнувся. Без радості.

— Саме тому я й говоритиму.

Костянтин підвівся, підійшов до вікна. Місяць уже тьмянів, але його світло все ще чіплялося за краї предметів, за обриси тіней.

— Я не народився таким, — сказав він, не обертаючись. — І це перше, що ти маєш зрозуміти.

Анна відчула, як у грудях щось стислося.

— Колись я був… звичайним. — Він замовк, ніби підбирав правильне слово. — Майже.
Я жив у місті. Вчився. Планував. Думав, що життя — це вибір між правильним і неправильним.

Він обернувся.

— А потім я зробив один вибір. Не злий. Не героїчний.
Просто — не той.

Анна повільно вдихнула.

— Ти був укушений, — сказала вона не як питання.

Він кивнув.

— Але не вночі під повним місяцем, як у дурних легендах. — Його голос став жорсткішим. — Це сталося, коли я захищав людину. І зграя вирішила, що я… підходжу.

— Тебе змусили?

— Ні. — Він гірко всміхнувся. — Мені дали вибір.
А вибір — це найчистіша форма пастки.

Анна підвелася й зробила кілька кроків до нього. Тепер між ними була відстань на один подих.

— А чому я? — запитала вона. — Чому вони дивляться на мене інакше?

Костянтин заплющив очі. На мить.
Наче збирався з силами.

— Бо ти не повинна відчувати ліс. — Він дивився їй просто в очі. — Люди не чують поклик. Не відповідають на нього.
А ти… відповіла.

Анна проковтнула клубок у горлі.

— Це робить мене небезпечною?

— Так, — відповів він одразу. — Для них. Для балансу.
Зграя існує, бо світ поділений. Люди — там. Ми — тут.
А ти стоїш посередині.

Він підняв руку, але зупинився за кілька сантиметрів від її щоки. Не торкнувся.

— Якщо вони визнають тебе… — його голос став нижчим, — правила зламаються.
А зламані правила завжди вимагають крові.

Анна відчула, як по спині пробігло тепло. Не страх.
Збудження від усвідомлення — і вона злякалася цього більше за все.

— А ти? — прошепотіла вона. — Ти боїшся мене?

Костянтин засміявся коротко й хрипко.

— Я боюся того, що поруч із тобою перестаю себе стримувати.

Він зробив крок ближче. Цього разу — не зупинився.

Їх розділяло зовсім нічого. Анна відчула його подих на своїй шкірі. Серце билося так гучно, що вона була певна — він чує.

— Скажи, щоб я відійшов, — прошепотів він. — Зараз.

Анна не сказала.

Її пальці самі вчепилися в тканину його куртки. Ненадовго. Ніби перевіряючи реальність.

Костянтин завмер. Його щелепи стиснулися.

— Анно… — його голос зламався. — Ти не уявляєш, що робиш.

— Уявляю, — тихо відповіла вона. — Я обираю знати. Навіть якщо це страшно.

Він нахилився. Зупинився за міліметр від її губ.
Напруга між ними була майже фізичною — як натягнута струна.

— Якщо я переступлю цю межу, — прошепотів він, — дороги назад не буде.

Анна не відвела погляду.

— Тоді не переступай. — Вона видихнула. — Просто… не відштовхуй мене.

Це було гірше за дозвіл.

Костянтин відступив різко, ніби обпікся. Відвернувся.

— Тобі треба піти, — сказав він глухо. — Поки я ще можу бути тим, ким був.

Анна повільно кивнула. Але на порозі зупинилася.

— Ти сказав, ким був, — мовила вона. — А ким ти є зараз?

Він не одразу відповів.

— Тим, хто стоїть між тобою і зграєю, — нарешті сказав він. — І сподівається, що цього вистачить.

Анна пішла.

А Костянтин залишився стояти в темряві, знаючи одне:
баланс уже порушений.
І питання більше не в тому — чи,
а в тому — як дорого це коштуватиме.