Розділ 8. Те, що не можна було зробити

Костянтин прокинувся різко.

Не від звуку.
Від відчуття.

Ніби щось смикнуло всередині — глибоко, під ребрами, там, де жила інша частина його сутності. Та, що не спала ніколи. Та, що знала.

Він сів на ліжку, важко дихаючи. Вікно було відчинене, і в кімнату тягнуло нічною прохолодою. Місяць ще не зник — блідий, майже зневажливий.

— Ні… — видихнув він.

Запах.

Ледь вловимий, але безпомилковий. Волога земля. Хвоя. Ліс після нічного руху.
І ще щось. Тонше. Небезпечніше.

Анна.

Він уже стояв, коли усвідомив це повністю. Серце калатало так, ніби хотіло вирватися. Руки тремтіли — не від страху.
Від люті.

— Ти не могла… — прошепотів він, накидаючи куртку. — Ти не мала права.

Дорога до її будинку здалася коротшою, ніж зазвичай. Або він просто біг швидше, ніж дозволяв собі раніше. Ніч відступала, але ліс ще тримав у собі відлуння.

Коли Анна відчинила двері, він уже знав відповідь.

Вона стояла спокійна. Надто спокійна.
Її очі були ясні, але в глибині — щось інше. Ніби світло відбивалося інакше.

— Ти була там, — сказав він замість привітання.

Анна мовчала.

— Ти була в лісі, — повторив він глухо. — Сама.

— Так.

Це «так» вдарило сильніше, ніж крик.

— Ти розумієш, що могла загинути?! — його голос зірвався. — Або гірше!

— Гірше — це що? — тихо запитала вона. — Жити далі в темряві?

Він зробив крок до неї. Потім зупинився.
Запах став сильнішим. Змішаним. Неправильним.

— Вони тебе бачили, — сказав він повільно. — І ти це знаєш.

— Вони бачили мене раніше, — відповіла Анна. — Але сьогодні… вони слухали.

Костянтин зблід.

— Що ти зробила?

— Я пішла. — Вона знизала плечима. — Не тікала. Не ховалася. Я сказала, що не ворог.

— Ти не мала цього робити! — різко сказав він. — Це не твій світ!

Анна підвела на нього погляд. І він завмер.

Її зіниці були трохи ширші, ніж мали бути. Не сильно. Ледь помітно. Але він помітив.
Завжди помічав таке.

— А якщо він стає моїм? — запитала вона.

Тиша між ними стала небезпечною.

— Ти відчуваєш щось… нове? — запитав він, ледве стримуючись.

Анна вагалася. Потім кивнула.

— Я чую інакше. — Вона торкнулася скроні. — Запахи… гучніші. І серце б’ється не так, як раніше.
І ще… — вона замовкла. — Коли я злюся, мені важко стримуватися.

Костянтин заплющив очі.

— Чорт… — прошепотів він. — Це занадто рано.

— Рано для чого?

Він подивився на неї. Справді подивився — не як на дівчину, яку хотів уберегти, а як на ту, кого вже торкнулися.

— Для змін, — сказав він. — Для того, щоб ліс тебе визнав.

— Але він уже…

— Ні! — перебив він. — Він лише відкрив очі.
І тепер зграя дивитиметься.

Анна повільно видихнула.

— Я не боюся, — сказала вона. — І це лякає мене більше за все.

Костянтин підійшов ближче. Обережно. Ніби до чогось крихкого.

— Послухай мене, — його голос став тихим, але твердим. — Якщо ти зробиш ще один такий крок без мене — я не зможу тебе захистити. Навіть від себе.

Анна підняла руку. Подивилася на долоню.
На мить їй здалося, що нігті стали гострішими.

— Тоді, — сказала вона повільно, — перестань мовчати.

Він затримав подих.

— Бо я вже не та, ким була вчора.

І він це знав.

Десь далеко, за межею міста, зграя завила — не гучно, але впевнено.
Не як попередження.

Як очікування.