Розділ 7. Крок у темряву

Анна не спала.

Ніч лежала на кімнаті, як важка ковдра — душна, тиснуча, повна шурхотів і тіней. Вікно було прочинене, але повітря не рухалося. Місяць завис над дахами, блідий і круглий, надто близький, надто уважний.

Не дивися на нього, — сказала собі Анна.
І, звісно, не послухалася.

Світло торкнулося її обличчя, і щось у грудях відгукнулося знайомим болем. Не страхом. Не тривогою.
Пам’яттю.

Ліс стояв перед очима так чітко, ніби вона досі була там: мокре листя під ногами, запах хвої й землі, погляд — не людський, але й не тваринний.
І Костянтин. Його мовчання. Його страх, замаскований під турботу.

Ти можеш загинути.

Ці слова крутилися в голові, як зламаний механізм. Вона повторювала їх подумки, намагаючись знайти в них порятунок. Але щоразу натика́лася на інше:

А якщо я вже гину — просто повільно?

Анна сіла на ліжку. Серце билося швидше, ніби вже знало те, до чого розум ще не встиг дійти.
Вона підвелася, накинула куртку. Рухи були спокійні, майже механічні — як у сні, де ти не сумніваєшся, куди йдеш.

На виході вона зупинилася.

Це божевілля.
Я не зобов’язана.
Я можу залишитися. Забути. Зробити вигляд.

Але всередині щось тихо, вперто відповіло:

Вони вже тебе бачили.

Двері зачинилися без звуку.

Дорога до лісу була порожня. Ліхтарі світили тьмяно, ніби втомилися освітлювати шлях тим, хто не знає, куди йде. Анна крокувала повільно, рахуючи подихи. Кожен крок — як удар серця.

Що я скажу, коли дійду?
Кому я це скажу?

Відповіді не було. І дивним чином це заспокоювало.

Коли асфальт закінчився і почалася земля, Анна зупинилася. Ліс стояв темний, густий, мов стіна. Але вона відчула — не ворожий.
Насторожений.

— Я прийшла, — прошепотіла вона, не знаючи, навіщо.

У відповідь — тиша.
А потім — рух. Десь глибше. Легкий. Майже нечутний.

Анна зробила крок уперед.

Повітря змінилося одразу. Воно стало холоднішим, важчим, наповненим запахами, яких не було в місті. Земля під ногами була м’якою, живою. Вона відчула це навіть крізь підошви.

Не біжи, — сказала собі.
Вони відчують.

Вона не знала, звідки це знання. Просто… знала.

Дерева змикалися над нею, і місяць розсипався між гілками на уламки світла. Анна йшла глибше, і з кожним кроком страх відступав, поступаючись чомусь іншому.
Зосередженості.

Вона чула. Не вухами — шкірою.
Ліс дихав.
Ліс спостерігав.

— Я не прийшла здаватися, — прошепотіла вона. — І не прийшла тікати.

Її голос тремтів, але не зламався.

— Я хочу знати, чому я вас чую.

Тиша стала густішою.
А потім — крок.

Анна завмерла.

З темряви вийшов силует. Той самий — сірий, великий, з очима, що ловили світло. Він не гарчав. Не нападав. Просто дивився.

Анна не відвела погляду.

— Ти тоді… утік, — сказала вона тихо. — А я не хочу.

Вовк нахилив голову. Повільно.
Ніби… слухав.

Скажи щось важливе, — підказав страх.
Скажи щось розумне.

Але Анна сказала правду:

— Я не знаю, хто я тепер. Але знаю, що не зможу жити, вдаючи, ніби нічого не сталося.

Вовк зробив крок ближче. Потім ще один.
Анна відчула, як серце зірвалося в шалений біг, але ноги залишилися на місці.

Якщо він захоче — все закінчиться за секунду, — подумала вона.
І чомусь не злякалася.

Очі вовка були зовсім близько. У них не було злості. Лише холодна, глибока увага.

І тоді Анна відчула це знову.

Поклик.

Він не звучав словами. Це було відчуття — як коли ти стоїш на краю й знаєш, що можеш упасти… але також можеш полетіти.

Вовк вдихнув її запах. Довго. Глибоко.
Анна не рухалася.

Він бачить мене, — промайнуло в голові. — Не тіло. Не страх. Мене.

Десь далеко затріщала гілка. Потім ще одна.
Вони були не самі.

З темряви почали виходити інші. Тіні. Очі. Рухи.
Зграя.

Анна повільно озирнулася. Їх було більше, ніж вона очікувала. Вони не оточували її щільно — залишали простір.
Вибір.

Сірий вовк відійшов убік, ніби звільняючи місце.

Анна зрозуміла.

Це не була пастка.
Це був виклик.

Вона зробила ще один крок уперед — у центр. У відкритий простір між ними.

— Я не ворог, — сказала вона. — І не здобич.

Її голос звучав дивно — глибше, впевненіше.

— Я хочу знати, чому місяць кличе мене так само, як і вас.

Тиша.
Потім — низьке гарчання. Не загрозливе. Скоріше… обговорення.

Анна відчула, як по шкірі пробігло тепло. Наче хтось доторкнувся зсередини. Її пальці сіпнулися, і вона злякано подивилася на руку.

На мить їй здалося, що в темряві вона бачить інакше. Чіткіше. Глибше.

— Ні… — прошепотіла вона. — Я ще не готова.

Сірий вовк знову вийшов уперед. Його погляд був важким.

Ти прийшла сама, — промайнуло в голові.
Отже, приймеш і наслідки.

Анна закрила очі на секунду.
А потім — відкрила.

— Я повернуся, — сказала вона твердо. — Коли знатиму, що саме зі мною відбувається.

Вовк довго дивився на неї.
А потім повільно відступив у тінь.

Зграя розійшлася так само тихо, як з’явилася. Ліс видихнув.

Анна стояла ще хвилину, не рухаючись.
Потім розвернулася й пішла назад — з тим самим спокоєм, але вже іншою ходою.

Коли вона вийшла з лісу, місяць був усе ще на небі.

Але тепер він дивився на неї
як на свою.