Розділ 6. Між правдою і страхом

Вони мовчали надто довго.

Анна сиділа на холодному бордюрі, обхопивши коліна руками. Асфальт під долонями був шорсткий, реальний — єдине, що ще тримало її тут, у світі, де вовки не дивляться на людей так, ніби впізнають у них щось більше.

Костянтин стояв поруч, але ніби за склом.
Він не дивився на неї. І це було боляче сильніше, ніж крик.

— Ти хотів, щоб я бігла, — нарешті сказала вона. Голос був рівний, але всередині все тремтіло. — Я бігла.
А тепер ти поясниш, від чого саме?

Він заплющив очі.

— Анно… — почав тихо. — Я не мав тебе туди вести.

— Але повів.

— Я думав, що встигну повернутися раніше. Що…

— Що я нічого не побачу? — вона різко підвелася. — Що зроблю вигляд, ніби мені здалося?

Він стиснув кулаки.
Вона помітила це. І цього разу — не відвела погляду.

— Там був вовк, Костянтине. Не «собака». Не «тінь».
Він дивився на мене.
Так не дивляться на їжу.

— Ти не розумієш, — глухо відповів він.

— То поясни! — зірвалася вона. — Або визнай, що я для тебе просто дурна дівчинка, яку легше тримати в темряві!

Ці слова вдарили в нього сильніше, ніж будь-яка загроза з лісу.

— Я намагаюся тебе вберегти! — його голос зламався. — Ти навіть не уявляєш, що буде, якщо вони вирішать…

— Вони вже вирішують! — перебила вона. — Ти сам це знаєш!

Між ними повисла тиша — густа, як нічний туман.
Анна відчула, як у грудях піднімається щось гаряче, майже зле.

— Ти боїшся не за мене, — прошепотіла вона. — Ти боїшся того, ким є.

Він різко підняв голову.

— Не смій.

— Чому? — її очі блиснули. — Бо я можу сказати це вголос? Бо тоді доведеться дивитися на мене не як на слабку?

Костянтин зробив крок назад.
Ніби від неї.
Ніби від правди.

— Якщо ти залишишся поруч, — сказав він тихо, майже шепотом, — ти можеш загинути.

— А якщо піду?

— Тоді залишишся живою.

Анна засміялася. Коротко. Гірко.

— Ти справді думаєш, що після цього я просто повернуся додому і забуду?
Забуду твої очі. Ліс. Те, як щось усередині мене відгукнулося?

Він завмер.

— Що ти відчула? — запитав надто швидко.

Вона вагалася. А потім сказала правду:

— Не страх.
Поклик.

Костянтин зблід.

— Ти не маєш цього відчувати, — прошепотів він. — Це неможливо…

— Отже, — вона зробила крок до нього, — або ти зараз скажеш мені все.
Або я дізнаюся сама.

Він дивився на неї довго.
Так, ніби вирішував, врятувати її чи зламати остаточно.

— Якщо я скажу правду, — нарешті мовив він, — ти більше ніколи не будеш просто Анною.

Вона не відвела погляду.

— А я вже нею і не є.

І десь далеко, в лісі, завив вітер.
Чи, можливо, хтось інший почув це рішення.