Розділ 5. Перше зіткнення

Вони вийшли з темряви не одразу.
Спершу — звук. Хрускіт гілки. Глухий, низький подих.
Потім — рух. Тінь ковзнула між деревами так швидко, що Анна не встигла зрозуміти, чи бачила це насправді.

Її пальці самі вчепилися в рукав Костянтина.

— Біжи, — прошепотів він.

— Що?..

— Коли скажу — біжи. Не озирайся. Не зупиняйся. Навіть якщо почуєш мене.

У його голосі не було паніки.
Було щось гірше — прийняте рішення.

Зліва щось вирвалося з темряви. Швидке. Низьке. Живе.
Анна скрикнула, але звук застряг у горлі, коли перед нею на мить з’явилися очі — світлі, майже срібні. Вони дивилися не як очі звіра.
Вони оцінювали.

Костянтин штовхнув її вперед.

— ЗАРАЗ!

Анна побігла.

Гілки били по обличчю, коріння хапало за ноги, легені палали. Вона чула за спиною важкі удари лап об землю, гарчання, яке відлунювало в кістках.
Вони швидші. Вони ближче.

І тоді — різкий звук, схожий на крик, але не людський.
Вона впала, ковзнувши по вологому листю, і на мить світ перевернувся.

Анна обернулася.

Костянтин стояв між нею й темрявою.
Його постава була неправильною. Надто напруженою. Надто… дикою.
Вона побачила, як його пальці сіпнулися, ніби намагалися стати чимось іншим.

— Не дивись… — видихнув він. — Будь ласка.

Але було пізно.

З темряви вийшов він.

Великий. Сірий. Очі — холодні, мов місяць над головою. Він зупинився за кілька метрів, схиливши морду, і вдихнув повітря так глибоко, ніби пив її запах.

Анна не могла поворухнутися.

І в цей момент світ на мить змінився.

Вона не боїться так, як мають боятися люди.

Запах у неї теплий. Живий. Але під ним — інше. Давнє.
Місяць відбивається в її очах, і зграя це бачить.

Вона дивиться прямо.
Не як здобич.
Як та, хто може залишитися.

Самець поруч із нею напружений. Він ще не наш — але вже не їхній.
Він зламається. Питання лише — коли.

Я роблю крок уперед.
Не щоб напасти.

Щоб перевірити.

Анна моргнула — і вовк зник у тіні.
Наступної миті Костянтин схопив її за руку.

— БІЖИ!

Вони рвонули з місця одночасно.
Ліс розступався неохоче, але цього разу — дозволяв. Гарчання віддалялося, кроки стихали, ніби хтось… наказав зупинитися.

Коли вони вибігли до дороги, Анна впала на коліна, задихаючись.

— Костянтине… — прошепотіла вона. — Хто ти?

Він не відповів.
Лише дивився на свої руки, що тремтіли, і на мить — зовсім коротку — в місячному світлі вони здалися чужими.

— Я скажу, — тихо мовив він. — Але не сьогодні.

А в лісі, далеко позаду, зграя вже знала:
людина більше не просто людина.